Попри ухвалення Кабміном постанови №875, яка відновила експорт української оборонної продукції, цей механізм не став популярним серед приватних виробників. Запровадження вимоги наперед сплатити 20–30% від вартості озброєння, просто робить експорт невигідним, бо навіть уявлення про те, що українська зброя обов'язково дешевша за західну, — хибна. 

Також не варто очікувати, що європейські армії просто мріють про можливість закуповувати українські дрони, а місцеві оборонні компанії так просто поступляться своїм ринком. Насправді на українських виробників озброєння чекає важка боротьба, в якій влада має допомагати й сприяти, а не обмежувати. 

В іншому випадку, коли зникне багатомільярдне оборонне замовлення, від українського Defense Tech цілком може залишитися не більш ніж 20 компаній. Про це в інтерв'ю AIN розповів виконавчий директор Української ради зброярів Ігор Федірко, який також є одним із членів журі премії AIN Awards. 

Виконавчий директор Української ради зброярів Ігор Федірко

Премія AIN Awards 2026 відзначить українські оборонно-технологічні стартапи, компанії на етапі зростання (Growth-stage) та інвестиційні фонди, які розвивають оборонну індустрію України. Подати заявку на участь в AIN Awards 2026 можна за посиланням.

Чи змінила щось постанова №875, яка відновила експорт українського озброєння?

Чинна постанова Кабінету Міністрів №875, якою запроваджено спеціальний механізм, паралельно зі звичайною процедурою — це розроблений тодішнім складом Міноборони непрацюючий, нежиттєздатний документ, який наразі нова команда намагається реанімувати. Але те, що в ній закладено [ред. — збір у 20–30% від вартості], вже є хибним, бо значно підвищує експортну ціну на українське озброєння.

Бо уявлення про те, що все українське озброєння значно дешевше, — хибне. Наприклад, деякі українські виробники бронетехніки вже стикнулися з тим, що в європейських країнах виробляти бронеавтомобілі дешевше. Там менші логістичні витрати, як і зарплати, порівняно з нашими зарплатами в оборонці.

Також мінімальний поріг у 15 млн гривень, тобто близько 300 тисяч євро, унеможливлює укладання контрактів, коли країна хоче купити невелику тестову партію. А разом із цим без можливості експорту опиняється ціла низка малих і середніх компаній з невеликими обсягами.

Я знаю, шо в РНБО в жовтні цього року говорили про понад 400 розглянутих заявок, більш як 90% погоджень і понад 18 дозволів на продаж готової продукції, зокрема компаніям Drone Dominance. Це загальна статистика роботи комісії, але не результат дії постанови №875.

На мою думку, 95% з цих погоджень — на експорт від державних оборонних компаній. Тобто приватні компанії, які зараз складають близько 70% ОПК України, вирогідно майже не скористалися цією постановою.

Зрештою, саме уявлення про те, що в іноземних країнах радісно чекають, що Україна буде експортувати до них озброєння, є хибним. Уряд кожної європейської країни максимально захищає своїх виробників, які цілком можуть виробляти все те саме, що й ми. Ті самі FPV на оптоволокні, дрони-матки, морські дрони, які зараз лише ледачий не робить, НРК… Достатньо просто приїхати на будь-яку оборонну виставку й побачити на стендах компаній, навіть із Люксембургу, все те саме, один в один, що пропонують українські компанії.

Одним із небагатьох шляхів залишається створення спільних підприємств. Бо всі хочуть локалізованого виробництва, бо це питання національної безпеки — розмістити виробництво в себе. Нас інакше просто не пустять на іноземні ринки.

Міністерства оборони інших країн вкладаються не в закупівлю дронів, навіть не в технології, а у створення власних екосистем, за прикладом українського Brave1. А також вкладаються у власні компанії, що мають представництва в Україні, заради досвіду, який ті набудуть.

Готові дрони купують лише для навчання та перевірки рішень. Бо для масових закупівель дронів європейські армії мають змінити свої військові доктрини. Жодні збройні сили країни не можуть озброїтися тим, що не передбачено доктриною. А її ніхто не змінив, тому все, що залишається, — експериментальні підрозділи, які мають особливі умови.

Шанс для українських компаній — заходити через спільні підприємства в ці екосистеми й пропонувати індивідуальні рішення для кожної окремої країни. Бо в Португалії та Польщі абсолютні інші вимоги. Більше того, неможливо обмежуватися лише Європою, бо на оборонних ринках третіх країн активно працюють росіяни, яких звідти необхідно вичавлювати.

Тому український уряд має створити для цього policy — чіткі структуровані законодавчі та підзаконні нормативно-правові документи, єдині прозорі «правила гри».

Яка перспектива чекає українську оборонку, якщо цього не буде зроблено?

Якщо цього не буде зроблено, то через умовний рік після закінчення війни, коли завершиться багатомільярдне вітчизняне державне оборонне замовлення, що зараз здебільшого забезпечується коштом іноземної допомоги, від української оборонки залишиться 10–20 компаній.

Також хибне уявлення про те, що великі європейські оборонні компанії будуть купляти наші Defense Tech компанії. Такі гіганти, як KNDS, BAE Systems, Rheinmetall та інші, не готові до швидких циклів розробки тривалістю в шість місяців, це для них незрозуміло. Натомість вони дуже активно вкладають гроші в наратив про те, що такої війни, як в Україні, більше не буде, це локальна історія, тому немає сенсу купувати дрони. А от 155-мм снаряди будуть потрібні, як і ЗРК та високоточні бомби, а от «дрончики» — це винятково українська історія «для бідних».

Натомість вже зараз у Європі, наприклад, у Німеччині, у тіні Rheinmetall вже зростають нові компанії, керівництво яких прямо говорить, що вони створюють німецьку оборонну промисловість 4.0. Це поки середні та малі компанії, які гнучкі, швидкі, готові до різних продуктів і змін напряму діяльності, маючи певні зв'язки з Міністерствами оборони власних країн. Саме з ними є можливість взаємовигідно працювати.

Але для цього український уряд нарешті має створити policy щодо міжнародної оборонної співпраці, але п