Презумпція безкарності - це основний принцип, що супроводжує існування українського суспільства впродовж останніх років. Можна вигадувати найрізноманітніші політичні гасла і формули, можна щосили ненавидіти діючу владу або мовчки визнавати, що ліпшої не буде. Це все НІЧОГО НЕ ЗМІНёЄ в житті конкретного "маленького" українця. Політикам не варто скаржитись на пасивність громадськості, опозиції - бідкатись, що її героїчні зусилля в боротьбі з режимом не підтримує народ, а владі ображатись на те, що, навіть, найблагородніші рішення сприймаються без жодного прояву ентузіазму.
Так склалося, що основою світобудови українця є його "крайня хата", на часі - хата з телевізором. Це "десь там" когось вбивають, це "хтось там" збирається на акції протесту, це "комусь там" більше всіх треба. До крайньої хати не долітають кулі, в неї не врізаються "Камази", а ймовірність впасти з дивана і розбити голову так само низька, як взяти участь в урочистих зборах з нагоди чергового "дня працівника закарпатського морського порту" і отримати по зубах міліцейською палицею. Літературно це називається ЗНЕВІРА і БАЙДУЖІСТЬ, сучасно і по-народному - ПОФІГІЗМ.
Насправді, людина від народження сповнена емоцій, переживань, почуттів. Позбавити людину цих якостей може лише соціальне буття. З часом представник конкретного суспільства стає носієм загальноприйнятих у цьому суспільстві норм і моделей поведінки. Ефект психології натовпу або колективної безвідповідальності властивий не лише учасникам певних масових акцій, ця своєрідна хвороба передається десь на інтуїтивному рівні - як наслідок сприйняття суспільних реалій.
Наша суспільно-політична дійсність останнього часу - суцільне "де жа вю", втомлива, обридлива повторюваність одних і тих самих облич, вчинків, подій. Найгірше те, що повторюється не добре, не позитивне, повторюється БРЕХНя, НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ, ПІДЛІСТЬ. яка крадіжка може видатись звичайній людині злочином на фоні "подвигу" Павла Івановича? яка неправда може шокувати чи, принаймні, викликати обурення після десятків, якщо не сотень або тисяч, суперечливих, брехливих заяв найвищих посадовців? Хто може почувати себе в безпеці, пам'ятаючи про нерозкриті, а відтак - безкарні вбивства журналістів, політиків, інших відомих та впливових людей? Повторюються не лише гучні справи - ми щоденно чуємо, як високопоставлений або грошовитий батечко "відмазує" від криміналу своє чадо, скільки "беруть на лапу" за вступ до вузу, за дозволи та погодження, за довідки та акти... КОРУПЦІя пронизує тіло суспільства, наче інфекція ослаблений людський організм.
Від безвиході, від безпорадної констатації перелічених бід і проблем хочеться вити вовком, битися головою об стіну або бити об цю стіну чиюсь голову. Власне не абстрактно "чиюсь", а конкретні голови конкретних людей, що відповідальні за стан речей в країні. Схильний вважати, що лише такий перебіг подій може розірвати ланцюг тупої повторюваності. В суспільстві, котре не навчилось жити за християнськими законами, мали б діяти закони Старого Заповіту...
Це не заклик до помсти. Смертей і крові в нашій історії вистачить на десять країн. Це заклик до рішучості і послідовності тих, хто ще здатен БОРОТИСЬ, заклик до безкомпромісності тих, від кого залежать важливі рішення, заклик до чесності всіх, хто ще пам'ятає значення слова ЧЕСТЬ. Напів-правда і напів-боротьба, компроміси і компромісики вже створили нашу сьогоднішню напів-країну. Щоб зробити її повноцінною, потрібно визначитись на чиєму ти боці. якщо нас вбивають, значить це - війна, якщо це війна, значить домовленості з ворогом - зрада, а зраду не прощають. якщо ти - "і нашим, і вашим", значить, ти - куртизанка, а, якщо це не Франція, значить, ти- повія. Примірте на себе цей своєрідний тест і пригадайте скільки раз змовчали, стримались, пробачили, бо хата ваша, як не крути, а таки - крайня...
ГЕОРГІЙ був на тому боці. У свідомості його народу немає категорії "крайньої хати", а зради ніхто не випрадовує поняттями політичної доцільності і потребою компромісів. Ми з вами поки що на іншому боці, не тому що ЖИВІ, а тому що звикли жити без НЬОГО, тому що прилаштували його смерть між рядками звичних промов, тому що посміхаємось його вбивцям і опускаємо очі перед його матір'ю.
Ми маємо сьогодні вибір - схилити голову в пам'ять про ГІё, а потім гордо піднятися, продовжуючи його справу, або просто схилити голову і більше ніколи її не піднімати, як атрибут звичної рабської постави.
Ми маємо сьогодні вибір - хвилиною мовчання вшанувати ПРАВДУ або замовчати взагалі, покірно слухаючи брехню.
Ми маємо сьогодні вибір - розділити сльози Матері і Дружини за втратою сина і чоловіка або впасти в постійні плачі з жалюгідності власної долі.
Ми ПОКИ ЩО маємо ВИБІР...