Мета такого реформування – поліпшення продуктивності та збільшення темпів зростання ВВП у конкретній країні. Цим питанням приділяли увагу із самого початку трансформації посткомуністичних країн, що почалася після 1989 року. Право володіти основним капіталом, землею та наймати людей стало першим, яке було повернено після падіння комунізму. Однак за останні п’ятнадцять років економічних трансформацій виявилося, що багато процесів куди складніші, ніж вважала більшість людей. Існує три основні способи, як створити життєздатні підприємства:
1. Створення та розвиток малого й середнього бізнесу. 2. Приватизація та трансформація великих державних підприємств. 3. Надання підтримки прямим іноземним інвестиціям (ПІІ).
Грубо кажучи, можна вважати, що відносний успіх країн Центральної Європи залежить, головним чином, від малого та середнього бізнесу і прямих іноземних інвестицій. Політику підтримки прямих іноземних інвестицій було розпочато в Угорщині ще наприкінці 1980-х років. Інші країни реґіону почали повноцінно конкурувати з Угорщиною за іноземні інвестиції після 1998 року.
Інша історія успіху стосується малого та середнього бізнесу. Економічна свобода, отримана після падіння комунізму, уможливила розвиток малого та середнього бізнесу. Якщо починати з нуля, сам природний відбір підприємницького таланту приносить зовнішні вигоди посткомуністичним країнам. Малий і середній бізнес критично важливий для двох сфер діяльності: зайнятості та політичної стабільності. Підприємства малого та середнього бізнесу – головним чином ті, що надають послуги й займаються виробництвом, надали дуже суттєву допомогу щодо поглинання надлишку трудових ресурсів із застарілого державного сектору. Стабільність і демократія, серед іншого, також ґрунтуються на існуванні підприємств малого та середнього бізнесу. Лише демократія з великим прошарком підприємців і власників може бути справді стабільною. Існують країни з ринковою економікою, які мають ефективні великі компанії та невеличкий прошарок власників і тому тяжіють до нестабільності й спираються на авторитарний режим. Приватизація та трансформація великих підприємств навряд чи є успішним прикладом. Результати діяльності таких компаній коливаються між середніми показниками та банкрутством. Одне з досліджень, що проводилося в Чехії з 1999 року, засвідчило, що компанії з прямими іноземними інвестиціями діють набагато успішніше, ніж приватизовані за ваучери (приватизаційні сертифікати) або продані місцевому бізнесу, а також ті, що залишаються в державній власності.
Незважаючи на всі спроби поліпшити менеджмент і корпоративне управління в приватизованих або все ще державних компаніях, успішного досвіду бракує. Виходить, найкращих результатів можна досягти заохоченням прямих іноземних інвестицій і малого та середнього бізнесу. Однак дуже корисними виявляються такі питання:
1. Для кого вироблятимуть товари та послуги нові компанії? 2. Де вони їх вироблятимуть? 3. Як вони їх вироблятимуть?
Відмінне бізнес-середовище нічого не варте, якщо не існує ринку для збуту продукції. Це означає, що серед компаній з прямими іноземними інвестиціями найкращими є ті, які обслуговують зовнішні ринки. Ті, що обслуговують внутрішні ринки, зазвичай поліпшують якість продукції, продуктивність, але вони також безпосередньо конкурують із вітчизняними підприємствами. Ще жорсткішою є ринкова боротьба для малого та середнього бізнесу. Успішний швидкий розвиток малого та середнього бізнесу відбувається в тих реґіонах, де споживачі – іноземні туристи або взагалі іноземці. Це столиці та прикордонні території, до яких відвідувачі з багатших країн можуть легко дістатися. Щоб привабити таких споживачів, необхідно створити для них найпростіший візовий режим (бажано безвізовий), забезпечити легкий доступ усіма видами транспорту, забезпечити багато прикордонних пропускних пунктів (на кордоні між Чехією та Німеччиною пропускні пункти влаштовано кожні п’ятнадцять кілометрів) та останнє, але не менш важливе – забезпечити пропозицію готелів, пансіонів тощо.
Інше важливе питання – де виробляти товари або послуги. Іноземні компанії надають перевагу інвестиціям з нуля (коли започатковується нове підприємство). Метою країн повинні бути інвестиції в наявні потужності, але це мета на майбутнє. Компанії надають перевагу інвестиціям у нові виробничі потужності, бо вони побоюються проблем, пов’язаних з успадкуванням наявних активів і головне – прихованих зобов’язань. Вони можуть бути різних типів, але найнебезпечнішими є екологічні. Аби залучити прямі іноземні інвестиції в умовах нинішньої жорсткої глобальної конкуренції, необхідно надати можливість купувати землю під будівництво нових компаній. Довготривала оренда (50 років, 99 років) може замінити власність на землю, але, зрозуміло, ЦЕ МЕНШ ПРИВАБЛИВИЙ ВАРІАНТ. Викуп землі у приватних власників для продажу іноземним інвесторам може бути повним жахом. Приклад – недавні події в Словаччині, коли держава викупила землю у приватних власників для автомобілебудівної компанії. Треба уникати там, де можливо, націоналізації землі державою. Захист приватної власності – один з базових принципів ринкової економіки. Націоналізацію з компенсацією приватному власникові можна використовувати в інтересах суспільства (автобан, залізниця), але в разі передачі земельної ділянки іншому приватному власнику (автомобілебудівній компанії) виникають сумніви щодо доцільності такого кроку. У цілому країна має забезпечувати прямі іноземні інвестиції не лише землею за прийнятну ціну, а й необхідною інфраструктурою, кваліфікованими трудовими ресурсами та деякими податковими канікулами (пільгами). Останнє викликає багато сумнівів через створення нерівних умов для компаній з прямими іноземними інвестиціями або великих інвесторів і решти економіки (як, наприклад, у Чехії). Альтернативним варіантом є так зване рівне оподаткування – зменшення податкового навантаження для всіх компаній. Ціною цього підходу є збільшення непрямого оподаткування (ПДВ, акцизні податки). Для малого та середнього бізнесу питання, де виробляти, ще гостріше. Тут досвід країн Центральної Європи виявив, що найефективнішим способом отримати активи були реституція або добровільний перепродаж ефективнішому власнику (реприватизація). Попередні власники або їхні спадкоємці отримали назад ресторани, готелі, засоби технічного обслуговування, ділянки, де були розташовані виробничі потужності та ін. Свій внесок до цього зробила мала приватизація, яку використовували для невеликих активів. Іншим джерелом набуття у власність потужностей було банкрутство та ліквідація великих компаній. Якщо існує ринок для продукції компанії й компанія має місце, де її виробляти, необхідно звернути увагу на умови провадження бізнесу. Існує два напрями, де держава може вдаватися до безпосередніх дій: телекомунікації та банківська діяльність. Телефонний зв’язок, факс та інтернет – мінімальні умови провадження бізнесу. Цього можна досягти завдяки приватизації телекомунікаційної компанії стратегічному інвесторові та/або розвитку конкуренції в цій сфері. Банківська діяльність – складніше питання. Усі банки в країні мають діяти за міжнародними стандартами, їхній розвиток заохочуватися конкуренцією і, таким чином, вирішувати проблеми за час, необхідний для переказу грошей, і час, необхідний для відкриття рахунку.
Ліцензування підприємницької діяльності є постійною проблемою. Тут немає простого рішення. Деякі види підприємницької діяльності мають підлягати ліцензуванню, але ліцензії для багатьох видів підприємницької діяльності підривають економічну діяльність. Частковим рішенням є запровадження типів ліцензій. Деякі види комерційної діяльності можуть не потребувати ліцензії, деякі – потребувати помірного ліцензування, а інші – повних ліцензійних процедур. Мета такого кроку – мати якомога більше видів діяльності, що не потребують ліцензування, але як класифікувати види підприємницької діяльності – це вже питання для політичних дебатів.
Оподаткування – інше важливе питання. У цілому оподаткування або податкове навантаження в країнах Центральної Європи достатньо низьке. Питанням для обговорення є співвідношення між прямими (зокрема так звані нарахування на охорону здоров’я та соціальне страхування або податки, що нараховують на фонд заробітної плати) та непрямими податками. Автор впевнений, що низький рівень прямого оподаткування може стимулювати економічне зростання. Вперше такий підхід застосувала Словаччина, запровадивши фіксовану ставку податку на доходи громадян на рівні 19%. Інші країни Центральної Європи зараз також запроваджують такий підхід з деякою затримкою. Особливими проблемами в цій сфері є зловживання соціальною допомогою та страхуванням на випадок тимчасової непрацездатності. 2004 року Словаччина вдалася до рішучих заходів, спрямованих на мінімізацію такої допомоги та збільшення економічних стимулів до праці. Навіть у Чехії, яка в останні роки дотримувалася обережнішого підходу, з’явилася така тенденція. Виплати лікарняних зменшено; зараз ця сфера регулюється жорсткіше, і влада навіть вдалася до кримінальних розслідувань. Існували компанії, єдиним бізнесом яких було викачування з такої системи страхових виплат на випадок тимчасової непрацездатності. Іншим кроком є обов’язкові суспільні роботи (вісім годин на тиждень) для безробітних. Це має стимулювати їх шукати роботу, аби не випасти із системи виплат з безробіття.