У середу, 14 грудня, трапилось подія, яка не залишила сумнівів, що "газовий шантаж" з боку Росії немає нічого спільного з газом. Позиція "Газпрому" з приводу ціни на голубе паливо для України змінилася дивним чином – рівень ціни, що її вимагає в України платити російський монополіст за своє паливо, зріс з 160 доларів за тисячу кубометрів до 230.
Це означає, що насправді в мотивації росіян немає ніякого питання справедливої ціни на газ. Бо ціни на цей вид товару ніколи не змінюються раптово, та й у комерційних переговорах ніколи таким чином не міняють свою позицію.
Це означає, що газовий тиск на Україну – це частина великої битви, яка схована від ока звичайних людей, битви за глобальне домінування.
Дії Росії – це дії відчаю, що намагаються врятувати ситуацію. Проте за що бореться Росія, і проти кого, можна лише здогадуватися. Якщо проаналізувати, що може бути предметом змагань Росії, то висновки для України невтішні.
Гра у дурня
14 грудня, за 20 днів до години "Ч" – Нового року – керівництво "Газпрому" вирішило відмовитись від ніби-то "компромісної" ціни на газ для України на 2006 рік у розмірі $160 за 1 тис. куб.м і тепер наполягає на "повному" переході на "ринкові" ціни для України, котрі на даний момент складають $220-230 за 1 тис. куб.м.
"За час ведення переговорів ціни на газ у Європі продовжували підвищуватися. Сьогодні очевидно, що України втратила час, коли рівень ціни в 160 доларів за тисячу кубометрів газу можна вважати ринковим. Враховуючи динаміка зростання цін на енергоносії на світовому ринку, стосовно України… буде застосовано, починаючи з 2006 року, загальноприйняту формулу ціни, котра залежить, в першу чергу, від кон'юнктури ринку і реальних ринкових цін на корзину нафтопродуктів", - цитують ЗМІ погрозливі фрази заступника голови правління російського "Газпрому" Олександра Медведєва.
У зв'язку із заявою, до Медведєва є багато запитань.
Перш за все, методологія визначення так званої ринкової ціни на ринку, де "ринкової" ціни не може бути за визначенням. Адже газовий ринок є монополізованим, як і ринок транспортування цього палива. Тому немає вільного ринку, де маса покупців і продавців, що мають вільний доступ до товару, визначають рівноважну його ціну. В Німеччині (одній і тій же країні), скажімо, промисловці спожитий газ купляють по 200 євро, а населення – по 500 євро.
Що тоді є ринкова ціна газу? Або іще такий приклад – на 14 грудня цього року, о третій годині дня тисяча кубометрів газу на Нью-Йоркській фондовій біржі (майже ідеальний ринок) коштує… 14 доларів 60 центів. Чому би не взяти її за орієнтир, якщо вже ми взялися нехтувати економічними законами?
По-друге, "Газпром" нещодавно відмовився купляти газ у Туркменістану за знову-ж таки за "ринковою" ціною аж у 60 доларів. Іншими словами, "Газпром" вважає, що ринкова ціна газу менше 60. Якщо врахувати транспортне плече, то порядок ціни для України, яку визначають дії, а не слова "Газпрому", має бути близько 80-90 доларів.
Підкреслимо, що дії можна вважати значно більш потужним сигналом для ринку, ніж будь-які заяви. Тоді до чого це блюзнірство з 230-ма доларами?
По-третє, ніхто у комерційних переговорах, якщо йдеться про перемовини корпорацій з нормальною репутацією, не міняє так стрімко і нахабно свою позицію.
Це скоріше нагадує методи рекетирів початку 90-х, котрі ставили свої жертв на "лічильник" - сьогодні твій борг 100 доларів, а завтра вже 200, післязавтра 300. Подібна позиція не є вмотивованою.
Адже виходить, що якщо б Україна і погодилася раніше на умови Росії, і дозволила б їй у односторонньому порядку розірвати контракт, то так само Росія зробила би і зараз – вона б сказала, що за пару місяців ціни знову зросли, і знову пора міняти контракт на поставку газу в сторону збільшення вартості палива.
Можна іще навести немало прикладів, які свідчать про штучну радикальність позиції росіян - наприклад, аргументація щодо зростання цін на нафту – ціни останнім часом навіть знижуються, але про це, мабуть, керівники "Газпрому" не знають.
Тим не менш, це вже не так і важливо. Головне – зрозуміло, що "Газпрому" дали команду тиснути по максимуму, зробити пропозиції якомога жорсткими.
Мета такої тактики – зовсім не підвищення доходів "Газпрому" за рахунок України. Мета лежить явно за межами сфери газу. Принаймні вона більша, ніж ціновий пресинг на Україну.
Прихована загроза
Є два банальних обґрунтування російської газової істерики. Їх треба принаймні взяти до уваги.
Перше – це, звісно, вибори. Показати всю напруженість стосунків за раніше братніми народами, звинуватити у теперішньому розбраті помаранчеву владу. Показати, наскільки дипломатія від опозиції – наприклад, вояжі у Москву біло-голубого Андрія Клюєва та Віктора Януковича – знімають напругу, наскільки в Кремлі слухають цих видатних "ходоків" з Малоросії.
Можливо, навіть тріумфально відмовитись від газових претензій нібито на прохання якої-небудь партії регіонів, або влаштувати якийсь інший політичний театр. Проте навряд чи все так просто.
Насправді, зробити себе ворогом не тільки для Заходу, але і для надзалежного від газу Сходу – означає набути собі більше ворогів, ніж друзів. Така поведінка Росії – "не по понятіям" донецьких, адже першими від цін на газ постраждають саме вони.
Тому в стратегічному плані газовий пресинг є досить затратним в сенсі в тому числі і його політичної вартості, не кажучи вже про можливі страшенні економічні збитки. Тому цей варіант мотивації росіян не є тією гіпотезою, що відповідає на всі запитання.
Другий мотив – це обґрунтування необхідності будівництва Північно-Європейського газопроводу (ПЄГ). ПЄГ пройде по дну Балтійського моря з Вологодської області до узбережжя Німеччини, а можливо, і далі.
Нагадаємо, що його потужність – 20 млрд. кубометрів газу на рік із розширенням до 55 млрд. в перші декілька років його експлуатації. Для порівняння: українська газотранспортна система (ГТС) здатна прокачувати у Європу близько 140 млрд. куб. м., а реально вона зараз недовантажена якраз приблизно на суму потужності ПЄГ, транспортуючи близько 110 кубометрів на рік.
І не тільки тому цей російсько-німецький проект виглядає сумнівно з точки зору економічної доцільності у середньостроковому плані.
По-перше, вартість будівництва ПЄГ вже зараз немаленька – до 5-6 млрд. доларів. В перспективі, вона буде лише зростати.
По-друге, не зовсім зрозумілі його економічні перспективи – адже без потужних газових сховищ, цей проект може не мати успіху. Такими сховищами володіє лише українська ГТС, а на півночі їх ще треба спорудити. Скільки це коштуватиме – невідомо, але порядок цифр може сягнути сотень мільйонів доларів.
Нарешті, у ПЄГ є іще багато політичних проблем, які неминуче зрезультують у додаткових затратах на будівництво газопроводу.
Тому є цілком очевидна версія: за гіперактивністю росіян у українському газовому питанні стоїть саме бажання показати необхідність альтеративного шляху в Європу, яким є ПЄГ. Тут будь-яка неконструктивна позиція і ціни якомога вищі будуть корисні, оскільки показують, що можна реально зробити з клятими українцями, якщо побудувати ПЄГ.
Поки що ж монополія "Нафтогазу України" на транспортування палива в Європу не дає можливості реалізуватися усім бажанням широкої російської душі.
Ця версія має право на життя. Проте росіяни у своїх медіа чомусь не надто потужно педалюють тему необхідності ПЄГ як засобу впливу на Україну. Тим більше, ПЄГ буде побудовано при будь-яких розкладах, тому так надриватися і "мочити" Україну "Газпрому" навряд чи має сенс.
Насправді, ключ для розуміння наджорсткості у російській позиції міститься саме у ознаках її відчайдушності. Так боротися за Україну Росія може лише тоді, коли знає, що не почавши цю битву, вона втратить сусіда-союзника назавжди. І тут навряд чи йдеться про те, що Україна стане самостійною сама по собі.
Росіяни цього менше бояться, бо тоді вони все-таки зможуть домовитися з українськими лідерами. Насправді, вони відчувають, що Україна все більше і більше знаходиться під впливом геополітичних ворогів німецько-російського альянсу – США.
Росії відомо, що після виборів і газові, і військові домовленості з Росією з великою ймовірністю буде денонсовано – але вже з боку України. Газпром обмежать у доступу на ринки Східної та Південної Європи – там будуть хазяйнувати нафтогазові корпорації з норвезько-американським капіталом.
Військові бази Росії у Криму будуть як мінімум нейтралізовані присутністю військ НАТО. Російські нафтові корпорації витіснять із України – вже є просування з проектом будівництва американськими інвесторами потужного нафтопереробного заводу в Бродах.
Сам проект Одеса-Броди дивним чином, практично без зусиль української влади почав просуватись. Вже є деякі необхідні домовленості з країнами Каспійського регіону та Східної Європи – Азербайджаном та Словаччиною.
Присутність геополітичних ворогів Росії в Україні тим не менш поки малопомітна, зростання їх впливу наразі не так впадає в око. Проте саме реакція Росії, спецслужби якої знають набагато більше за пересічного українця, може свідчити про те, що не тільки північний сусід, але і український народ в черговий раз має владу, яка за його спиною і без його згоди таємно визначає курс країни.
Тобто проблема не у самому курсі, а у двох неприємних моментах: таємності ухвалення рішень, а також опорі на іноземні, а отже чужі сили. Це прямо суперечить завданню нової влади – дати більше впливу в своїй країні народу, що її населяє.
Лідія Скуратівська, для УП
***
Війна оголошена?
З чого починаються війни?
З того, що в односторонньому порядку розриваються - не обов'язково де-юре, можна і де-факто - міжнародні угоди.
Далі агресор, використовуючи свою перевагу в тих чи інших силах та ресурсах, здійснює активні дії проти супротивника, досягаючи бажаних результатів.
Що ми маємо під цим оглядом в українсько-російських газових стосунках?
Між НАК "Нафтогаз України" і "Газпромом" номінально діє контракт про обсяги й умови транзиту російського природного газу через територію України на період з 2003 до 2013 року від 21 червня 2002 року. Доповненням № 4 до контракту від 9 серпня 2004 року на період з 2005 до 2009 року встановлені:
а) фіксована ставка плати за транзит російського газу в розмірі 1,09375 доларів за 1 тис. куб. м газу на 100 км відстані, що не підлягає зміні сторонами;
б) фіксована ціна на російський природний газ, що надається ВАТ "Газпром" для забезпечення балансу газу України за рахунок оплати НАК "Нафтогаз України" послуг, що надаються за транзитом, у розмірі 50 доларів за 1 тис. куб. м, що не підлягає зміні сторонами.
Тоді ж Україна і Росія домовилися про умови транзиту через територію України до Європи 112 млрд. куб. м російського газу в 2005 році. Як оплату транзиту, Росія зобов'язалася постачити 23 млрд. куб. м газу за ціною 50 доларів за 1 тис. куб. м., а решту плати за транзит внести грішми.
Це де-юре.
А де-факто російська сторона вимагає перегляду системи газових угод з метою збільшення ціни за газ, позначений у пункті б). Як і за весь інший газ, що його Україна одержує з Росії. Реально сумарно йдеться про приблизно 50 млрд. куб. м. з тих 75 млрд., що їх щорічно споживає українська сторона.
Мотивація російської сторони начебто суто економічна – мовляв, у Європі за останні роки ціна газу зросла втричі – то ж давайте і ми перейдемо на ринкові стосунки, бо нам невигідно продавати вам газ за такими мізерними цінами, ми фактично його дотуємо.
Насправді "економічні" аргументи – це відверта туфта. Ніхто в Росії не дотує видобуток газу для України.
Чи, може, за останні роки там утричі зросла зарплата газовиків? І взагалі – яку частку у вартості російському газу становить зарплата "низовим" працівникам? Два чи три відсотки? Чи цілих п'ять?. Продавати газ вигідно навіть по низькій ціні (інакше-бо яким чином "Газпром" сколотив свої статки?
Просто у випадку України йдеться не про надприбутки, а про звичайні прибутки. І треба мати ринок, куди продавати. Західна Європа з її енергозберігаючими технологіями навряд чи проковтне все, що добуває Росія.
Боротьба ж із бідністю та іншими лихами за рахунок валютних надходжень від продажу газу і нафти до державного резервного фонду не ведеться – інакше-бо сам Путін, скажімо, не розводився на проведеній у Пензі недавній нараді на найвищому рівні з питань поліпшення медичного обслуговування населення про те, що проблеми із забезпеченням провінції авто "швидкої допомоги" повинне бути розв'язане за два-три роки.
Цю проблему можна було розв'язати упродовж місяця, використавши гроші з цього фонду, де вже близько 50 мілрд. доларів. Так само туфта і те, що, мовляв, "Газпром" – це не політична, а господарська структура. Насправді йдеться про повністю підпорядковану "кремлівським чекістам" організацію.
Отож, панове, чи помітили ви, що нам оголошено війну? Ні?
Тоді продовжимо. За ціною 46-47 доларів за 1 тис. куб. м. 2006 року одержуватимуть російський газ Білорусь та Вірменія. А от у Грузію, Молдову і країни Балтії газ ітиме за значно вищими цінами. Тобто демонструєш повну й остаточну геополітичну лояльність Кремлеві – маєш економічну подачку. Прагнеш жити по-своєму – плати!
Що ж, хоч і цинічно, та по-своєму чесно. Якби не одне "але": підписані раніше сторонами угоди, які не допускають можливості односторонніх дій з боку Росії. Односторонні ж протиправні дії у стосунках між державами – це війна. Чи є інше визначення?
І що цікаво: росіяни при цьому називають умови, за яких вони згодні не порушувати угоду. Голова правління "Газпрому" Олексій Міллер прямо назвав їх в інтерв'ю телеканалу "Russіa Today": "Що стосується компромісу, звичайно, він можливий. Він відомий українській стороні – це питання газотранспортного консорціуму".
Іншими словами, йдеться про передачу власності України російській стороні. Навіть найскромніші оцінки вартості цієї власності (себто системи газотранспортних комунікацій) перевищують розміри плати за газ упродовж десяти років (якщо прийняти російські вимоги) у кілька разів.
Але і у такому разі Росія постачатиме Україні газ за пільговими цінами тільки впродовж "деякого періоду". Тобто доти, доки захоче, якщо виходити з наявного досвіду спілкування.
У міжлюдських стосунках це називається гарним словом "шантаж". У міждержавних відносинах – агресивними діями.
А ще в ефірі радіо "Эхо Москвы" речник "Газпрому" Сергій Купріянов заявив: компанія припинить постачання газу в Україну з початку 2006 року, якщо до цього часу не буде підписано контракт про умови цих постачань. Це при тому, що юридично зазначені умови визначені до 2009 року і не можуть бути змінені.
Одразу після цього в ефірі телеканалу НТВ заступник голови правління російського "Газпрому" Олександр Медведєв заявляє, що Україна, мовлялв, утратила час для обговорення цін на газ. він сказав, що на цей момент про ціну в 160 доларів за тисячу кубометрів мови бути не може За словами Медведєва, газ повинен постачатися за європейськими цінами, і це буде близько 217-230 дол. за тис. куб. м.
Ви ще не переконалися, що нам оголошена війна?
Тоді згадайте заяви Путіна про те, що Україна заробила доюрі гроші на приватизації "Криворіжсталі" і здатна заплатити "ринкову ціну" – як у Європі – за поставлений газ.
Слова "ринкова ціна" я не випадково ставлю у лапки. Як може ціна газу на українському кордоні дорівнювати ціні газу на німецькому кордоні, коли добігати туди газ мусить ще пару тисяч кілометрів через території України та Польщі, а за транзит слід платити?
І чому не йдеться про "ринкову ціну" за транзит російського газу українською територією (ціна транзиту територією Німеччини сьогодні складає 2,5 долари за тисячу куб. м. на 100 км відстані, територією Польщі – 2 долари)?
А коли російські політики ведуть мову про необхідність "монетизувати стосунки" з Україною, Грузією й Молдовою, чому вони забувають, що така монетизація має бути всебічною, тобто за нормальними цінами слід мусить платити і Російська Федерація за військові бази, за транзит товарів та за інші послуги, надані їй цими країнами?
Іншими словами, розмови про "ринкову ціну" – це теж туфта, засіб маскування своїх істинних цілей і психологічного тиску на населення держав, визначених як об'єкти кремлівської агресії.
Бо ж хто сидіть наразі у Кремлі і яка команда, за даними німецьких експертів, безпосередньо контролює понад 2/3 російського ВВП та економічних структур? Це – чекісти. Номінально – колишні, але, як говорив сам Путін, присяга у їхньому відомстві дається раз і на все життя.
А що таке ЧК-ОҐПУ-НКВД-МҐБ-КҐБ? Це організація, яка створена тоталітарним режимом і забезпечувала його владу – як на теренах СРСР, так і по світу, шляхом максимально можливого в даний історичний момент контролю за політикою, мас-медіа, наукою й економікою демократичних держав. Це організація, яка злочинно вбила значно більше невинного люду, ніж СС чи Гестапо.
Це структура, яка була створена свого часу для реалізації цілей світового панування російського тоталітарного режиму – і чи могла вона та її функціонери докорінним чином змінитися, якщо в Росії (як і в Україні, до речі) більшовицький тоталітаризм не одержав належної юридичної оцінки та не відбулася декомунізація?
Це Джордж Буш, котрий запитує у Кондолізи Райз дозволу сходити до клозету під час сесії Генеральної асамблеї ООН, може заявляти: "Я подивився в очі Путіну і відчув всі позитивні якості цієї людини". Ми ж мусимо знати реальну ціну "кремлівським чекістам" та їхньому ставленню до демократії.
Історик КПСС Володимир Литвин, звісно, може заявляти, що в нинішній ситуації вся провина лежить на офіційному Києві, - але чи оцінювали історики КПСС коли-небудь інакше будь-які дії у відповідь на московську агресію з боку "українських буржуазних націоналістів" - тобто всіх, для кого честь і гідність України – не порожній звук?
Хоча з іншого боку, провина таки лежить на Києві – на тому Києві, котрий рік тому вийшов на Майдан і не допустив до влади в Україні кремлівського кандидата в президенти. Ми мусимо бути свідомими того, що сам факт помаранчевої революції зробив неминучою теперішню "газову агресію" з боку "кремлівських чекістів". Як й інші акції, спрямовані на зміну не тільки теперішньої влади – а й трансформацію всього українського суспільства у бажаному тій публіці напрямі.
І цій агресії може поставити край або здатність України дати адекватну відповідь на дії "кремлівських чекістів", або повна й остаточна капітуляція команди Ющенка, або відсторонення її від влади. Зрозуміло, що в другому випадку дешевий газ й інші пільги символізуватимуть успіх агресивних дій Кремля, тобто про "зупинення агресії" можна буде говорити вельми умовно.
А яким чином команда Ющенка втратить цю владу – тут, звичайно можливі варіанти.
Перший – Росія припиняє постачання газу і народ під проводом самі розумієте кого, розігрітий відповідними медіями, виходить на вулиці й скидає ненависну помаранчеву владу, не знаючи при цьому, що у Росії впродовж року ціни на газ для пересічних громадян зростуть на 50%, тобто навіть входження у склад РФ не врятує нічиї гаманці.
Другий – Ющенко капітулює, від нього відвертається національно гордий виборець, і невдовзі глава держави, позбавлений будь-якої підтримки, сам іде у відставку.
Третій – команда Ющенка під час виборчої кампанії розпадається, наслідком чого стає повне домінування у Верховній Раді біло-блакитних і поява відповідного повновладного прем'єра. Список варіантів можна продовжити, але у будь-якому разі вони, на думку "кремлівських чекістів", безпрограшні.
Уже зараз, як засвідчило голосування у парламенті 14 грудня за законопроекти, потрібні для вступу України до СОТ (вони були провалені у другому читанні), команда Ющенка втратила більшість у Верховній Раді (навіть за підтримки БЮТ!)...
Теоретично поставити Кремль на місце можна елементарно. Ви не будете нас постачати газом після Нового року? ОК.
Ми протримаємося зиму на запасах, на власному видобутку і на купленому у світі скрапленому газові, але на поступки не підемо, хай навіть впаде наше виробництво. Але водночас, як ви нас закликаєте, "монетизуємо" міждержавні стосунки на всіх векторах.
Передусім денонсуємо угоду про Чорноморський флот, щоб оренда бази у Севастополі також ґрунтувалася на світових цінах - не 97 млн. доларів, як зараз, а не менше 2 млрд.. А поки що відімкнемо всі комунікації російської бази. Хай ваші кораблі вмикають двигуни і самі виробляють електроенергію для потреб бази, витрачаючи свій і без того не надто значний ресурс.
А ще ми негайно відмикаємо енергопостачання радіолокаційних станцій попередження про ракетний напад у Мукачеві та Севастополі, внаслідок чого Росія як світова військова потуга перестає існувати. Надовго.
Щонайменше роки на три-чотири – поки не побудують щось адекватне на своїй території. А до цього будь-хто може безкарно розстріляти Москву своїми ракетами. Скажімо, Шаміль Басаєв, купивши десь пару пускових установок. Чи Усама бін Ладен. Чи Борис Березовський.
І скільки так протримається Росія, на додачу втративши можливість заробляти гроші на транзиті енергоносіїв через Україну (адже чому ми мусимо безплатно обслуговувати "кремлівських чекістів")?
Але чи здатна українська влада зробити щось рішуче?
Президент Ющенко вже закликав "не політизувати" конфлікт. Пане президенте, цей конфлікт політизований самим фактом вашого президентства!
Ви можете, звісно, погодитися на реанімацію газового консорціуму, але це не вгамує апетити "кремлівських чекістів" і не змінить їхні наміри, - ані щодо України, ані щодо Вас особисто, ані щодо нас усіх, тих, хто не хоче повертатися у "світле минуле" і знову співати сталінський гімн з ледь оновленими словами. Литва 1990-91 року вистояла в умовах енергетичної блокади.
Але там була гідна влада.
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"