Представляти Леся Подервянського нема потреби. Його п’єси у всіх на устах, його картини дістали належне місце у приватних колекціях, та музеях, його публіцистичні випади гострі, несподівані та контраверсійні, а пересування по грішній землі з чисто механічного акту, часто переростає в мистецьку акцію. Про його „походняк” можна було б зняти тригодинний елітний фільм... Так виглядає далеко не повний перелік причин, через які з ним варто було б поговорити. Особливо на початку року.
-Минув 2005 рік. Ясна річ протягом минулого року ти, безумовно, діяв, отже, яку свою дію ти вважаєш найбільш вдалою?
-Я не мислю роками, просто роблю свою справу. Реалізую ті можливості, якими наділив мене Бог, себто пишу картини, тексти і намагаюсь робити так, щоб Верховний мною був задоволений. Не можу сказати, що в минулому році був якийсь глобальний прорив. Нині працюю над серією робіт. Сім штук. Великі Палестинські пейзажі. Всі роботи два на два з половиною метри.
-Ти відвідав Ізраїль, святі місця. Логічно було б думати, що задум саме звідти. Якими є твої враження, наскільки там „пре”... Енергія і таке інше....
-Дійсно, у тій місцині є сакральна сила. Коли сидиш на якійсь каменюці, а потім тобі кажуть, що то гора, де читалась Нагорна проповідь, ти відчуваєш, що саме на цьому камені міг сидіти Ісус Христос, і що тут дійсно щось відбувається. Я намагаюсь показати ці відчуття через живопис. Ну, а живопис не має меж. Він, як океан, у який пірнає Кусто. Чим глибше пірнаєш, тим цікавіший і жахливіший світ відкривається, тим більше він загадковий.
-Ти достатньо поїздив світом, достатньо набачився оригінальних робіт великих майстрів. Наскільки це впливає на тебе?
-На жаль цього року нікуди не їздив. Все літо провів у себе на хуторі. Не жалкую, бо на хуторі набагато краще ніж будь де. Ну а про зустрічі з майстрами, то це стосується не так Європи, скільки Америки. Був у Нью–Йорку рік тому. Ходив по галереях, в тому числі Сохо. Ще недавно то була суто мистецька місцина. Нині галерей там майже нема, їх витіснили дорогі бутіки. Я завітав до одного. Такий собі „О’кей Харіс”. Тримається та галерея, як останній реліктовий звір. Not good time for art now, my friend – сказав мені господар. Взагалі з мистецтвом ситуація доволі сумна. Не тільки там, а й у світі. Коли вже у Нью-Йорку цього немаэ, то я не знаю, де воно має бути. Для мистецтва настали не найкращі часи. Щоправда є там «Метрополітен-музей», у якому можна знайти все, що тобі треба і в якому можна жити. Шкода тільки, що на ніч виганяють. Є ще музей модерного мистецтва Гугенхайма і ще багато чого є... Галерея Фліка, наприклад... Про останні віяння у Європі нічого не скажу. Хоча б тому, що був там два роки тому.
-Недавно ти закінчив п’єсу „Блєск і ніщєта підарасів”, знаючи, що твоє письмо є алюзивним, запитаю, які алюзії цього разу?
-Почав писати з одними намірами, а вийшов зовсім на інші. Є така казка про півника і котика, що жили у лісі. Лисичка там хотіла з’їсти півника. Власне все побудовано на цьому сюжеті. Замість півника і котика у мене є два підараси, Василь і Петро. Такі собі неформали, які втекли од недосконалості світу у ліс, але сучасний глобалізм і цивілізація їх дістали й там. Людожер Микита хоче з’їсти Петра саме з ідеологічних міркувань. Усе своє життя він бореться з глобалізмом і боротьбу цю чомусь пов’язує з підарасами. Але все це має щасливу розв’язку. Людожери стають підарасами, себто добро перемагає зло.
-Такий собі „хепі енд”. Але повернемось до ще одного щасливого кінця. Помаранчеві події. Яким боком тебе усе це зачепило?
-То були найкращі дні життя. Ніколи не думав, що мені так пощастить. Думаю, кожен з нас, кому випала радість мати це у своєму житті матиме що розповісти своїм синам і онукам. Щодо моєї участі, то вона була абсолютно скромна. Нічого особливого не робив. Чергував на тих ділянках, де було треба. Мерз, як усі, грівся так само, і був готовий на все. Я дуже вдячний цьому часу і моєму народу. Нині, дивлячись на ці події через певну відстань, розумію, що і я і народ і всі мої друзі готові були покласти свої кістки і свою кров. І це було чудово.
-Минуло свято боротьби і готовності... Після таких банкетів похмілля є обов’язковим атрибутом... Ти розчарований?
-Я не належу до групи розчарованих, тому що ніколи не був зачарований. Маю на увазі політиків. Але усі ми мусимо усвідомити, що Україна одна і що вибір наш має бути свідомий. Якщо політики виявились не такими гарними, як того хотілось, то це не може бути приводом до розчарувань. Україна не виняток. Політики ніколи не бувають гарними. Вони є такими, як є. Розчаровуватись в них, означає проявляти громадянський інфантилізм. Ми маємо знати, що усі політики не що інше, як купа лайна, але лайно буває різним. Наприклад, є лайно слона і є лайно гієни. Треба обирать лайно слона, тому що слон є шляхетна тварюка. Це по перше, а по друге, від лайна гієни більше бздить. Крім того це світосприйняття є доволі бидлотним. Від людей мислячих натовп відрізняється тим, що робить собі кумирів, а потім з насолодою втоптує їх у багно. А цього не можна робити. Не можна ані робити кумирів, ані топтати їх. То є ознака плебейства.
-Після помаранчевих подій пішла кадрова метушня, пішли призначення, проти яких ти достатньо активно виступив...
-Натякаєш на мою статтю у „Дзеркалі тижна” про міністерство культури. Я виступив там не проти персоналій, хоч особа Осани Білозір була дуже проблематична, але від персоналій тут нічого не залежить. Власне, у структурі цього міністерства окрема людина нічого зробити не може, апріорі. Система ця дісталась нам від совка і вона не підлягає жодній реформі. Думаю, що структуру цю непогано було б ліквідувати. Міністерство культури може бути тільки в тому випадку, коли країна має власну культурну стратегію.
-Заговорили про культуру і на язик одразу проситься трійко прізвищ: Сердючка, Поплавський, Поярков...
-Не думаю, що такі поєднання правомірні. По перше, Поплавський до культури не має жодного стосунку. Я б його взагалі виснув за дужки. Що стосується Сердючки, то я не кину в неї каменюкою. Це талановита людина. На жаль Данилко зациклився на одному образі, але то таке... Не можна вбивати курку, яка носить золоті яйця. Власне, він є українським Чарлі Чапліном. Чарлі - це людина, яка придумала власну маску. Такою є Сердючка і вона, чесно кажучи, мені навіть подобається. Стосовно Пояркова, то це взагалі не тема. Він загадковий персонаж. Думаю, що він мешкає у Верховній Раді. Тобто він там постійно живе. Як тамтешній місцевий привид. Принаймні кожного разу, коли по ящику показують Верховну Раду, я бачу, як він там метушиться. Не знаю, яке він має відношення до культури, бо крім власного піару він нічим не займається. Цей персонаж цікавий тільки в сенсі запитання, як йому у цій казенній установі живеться, і якого біса він там, власне, робить.
-Візьмемо такий бік твого буття, як заняття бойовими мистецтвами. Для чого тобі ще й це?
-Найбільш відвертою відповіддю було б те, що мені приємно цим займатись і займаюсь я цим більш, як двадцять п’ять років. Це частина мого життя і я не уявляю своє існування без цих занять. А якщо більш конкретно, то мій розпіздяйський характер, вочевидь, потребує чогось такого, що стримувало б його. Заняття дисциплінують. Крім того, усе це щільно пов’язано з моєю професією. Бойові мистецтва і живопис, як не дивно, дуже схожі. Заняття літературою теж. Це речі одного порядку. Середньовічний самурай мусив вчитися фехтуванню на мечах, мистецтву джіу джитсу, мистецтву складати вірші і мистецтву малювати. Людина, яка прагне досконалості, має опанувати всі ці речі, інакше її не можна вважати повноцінною. Старовинні самурайські трактати говорять нам саме про це.
-Питання до людини яка не обділена увагою журналістів. Твоє ставлення до персоналій цього стану, ну і до журналізму українського зокрема...
-Ідеалом справжнього журналіста для мене є мій друг Сашко Кривенко. Дуже мало людей, які б сягали цього рівня. Сашко акумулював у собі найкращі риси цієї професії... Ну а стосовно інших... Скажемо так – проституція в журналістиці це інтернаціоналізм. У нас цього не більше ніж у будь якій іншій країні.
-Твої передчуття року грядущого...
-Рік цей буде вирішальним для України. Нас чекає великий безлад, анархія... і це передчуття я пов’язую з політреформою, за яку, до речі, не голосував. Мене, так само, як будь кого іншого, ніхто ні про що не питав. Нас знову наї...и, поставили перед фактом. Тим не менше, усі питання нашої незалежності будуть вирішуватись саме в цьому році. Якщо зорієнтуємось, витримаємо, будемо справжньою козацькою нацією. Якщо ні – опинимось на задвірках Росії, з легко передбачуваними наслідками. Іншого вибору у нас нема. Але не треба робити якихось героїчних ілюзій. В перспективі маємо стати звичайною європейською бюргерською країною.
-На Майдані було ясно, що робити, а зараз, ось контури розмито, за кого, проти кого...
-На Майдані ми показали, що чогось варті. Ми сказали - ці рагулі нас не влаштовують, і ми поставимо собі інших рагулів. Ми їх поставимо, а вони нехай виконують, те що ми їм сказали. Цю силу, яку ми відчули, вже не віддамо нікому. Але якщо віддамо, будемо варті усіх наслідків, які з того випливають. Не треба втрачати надію, треба зберігати в собі ту силу, яку ми відчули рік тому. Андрій ОХРІМОВИЧ, Київ, спеціально для ”Іншого Боку”