Сьогоднішньому поколінню лучан, яке вистояло у найтяжчі роки економічної кризи, важко уявити Луцьк без міського голови Антона Кривицького. Тричі поспіль виборці Луцька абсолютною більшістю голосів висловлювали довіру своєму меру.
Він для них — ніби своєрідне уособлення епохи випробувань, які місто витримало гідно. Але часи змінюються. Нова влада жадає, щоб вчорашні авторитети кидалися в ноги. Випрошуючи благословення. Проте не в стилі Антона Кривицького потурати чиємусь самодурству. Він по-філософськи мудро вирішив розрядили обстановку, пішовши... ні, не у відставку, а у відпустку! А повернувшись до повноцінної праці, вже першого робочого дня зголосився на відверту розмову з читачами Західної інформаційної корпорації.
— Антоне Федоровичу, розпочнемо з приємної для вас події, заради якої ви перервали відпустку і з’явилися в приміщенні ОДА — підписання Меморандуму про сприяння інвестиційним намірам корпорації «Богдан» щодо випуску на Луцькому автозаводі автобусів та тролейбусів. Ви відстоювали ЛуАЗ завжди, навіть у часи, коли в нього вклав інвестиції концерн Петра Порошенка, і для вас, секретаря обкому СДПУ(О), такі дії могли мати негативні наслідки...
— Така моя позиція, зрештою, й обернулася відповідними наслідками. Тепер я можу сказати відверто: через це мене виключили з СДПУ(О). Хоча формально це не було основною причиною, але на той вона стала тою краплею, яка переповнила чашу певних негативних моментів щодо мене. Як людина, котра має не тільки чималий досвід, але й наукові знання з розв’язання проблем розвитку міста – моя кандидатська дисертація присвячена саме питанням економічного розвитку міст, я чітко усвідомлюю: є галузі, які для міста є не просто бюджетоутворюючі, а саме вони роблять місто містом, котре має певний імідж у державі. І якщо місто має таку галузь, то воно в ринковій економіці вже ніколи не загине.
Скажімо, в кожному місті є власний хлібокомбінат, молокозавод, м’ясокомбінат, цегельний завод, швейна фабрика тощо. Але далеко не в кожному є власний автомобільний, суднобудівний чи літакобудівельний завод. Кожен із них — це згусток технічного прогресу. Навколо такого підприємства розвивається і хімічна промисловість, і електроніка, й інші супутні галузі й виробництва. Місто, яке це має, успішно витримає будь-яку конкуренцію.
— Маєте на увазі те, про що заявив під час підписання Меморандуму міністр промислової політики України Володимир Шандра: одне робоче місце на автозаводі — це 10 додаткових робочих місць у супутніх галузях?
— Авжеж. Усвідомлення спонукала нас до формування і запровадження кластерної системи в економіці. Саме на цьому, скажімо, піднялася економіка Італії. Суть проста: регіон, який виробляє певний вид продукції, будує свою економіку таким чином, що на цю елітну продукцію працює весь регіон. Починаючи від виробництва ґудзиків і закінчуючи, скажімо, шнурівками для взуття... Сьогодні я маю всі підстави заявити: якби не така позиція, можливо, Луцьк сьогодні вже й не мав би свого автозаводу. Але ми вболівали за майбутнє свого міста, тож зробили все можливе, аби зберегти цей стратегічний об’єкт для наступних поколінь лучан.
Як економіст, я реально прогнозую, що Луцький автозавод може стати центром промислового поступу регіону. Адже в Луцьку є потужний підшипниковий завод зі шведськими інвестиціями, приладобудівний, електроапаратний, пластмасовий заводи, завод комунальних машин, які спроможні виробляти окремі елементи для тролейбуса чи автобуса «Богдан». До того ж, в області є профільні заводи в інших містах. В Ковелі – «Ковельсільмаш», Нововолинську – завод СТО. Ці підприємства також спроможні виготовляти комплектувальні вироби для Луцького автозаводу.
Нині Луцьк дає 45% усього промислового виробництва області. На 1 мільярд 200 мільйонів. А якщо ЛуАЗ вийде на заплановані потужності, він сам даватиме понад мільярда гривень промислового виробництва. Один автобус «Богдан» сьогодні коштує близько 200 тисяч гривень, а планується виготовляти до 6 тисяч «Богданів» на рік. Луцьк може зайняти нішу до 65-70% промислового виробництва в області і стати справжнім промисловим плацдармом.
І це об’єктивно. Тому що кількість сільського населення з часом буде зменшуватися. Якщо сьогодні в розвинутих державах 6-8% населення годує всю країну, то в нас на Волині сільського населення — близько половини. Це дисбаланс. Відтак, буде відбуватися міграція людей із села в місто. А це нові робочі руки, нові виробництва. Така світова тенденція в економіці.
— А як з Вашою ідеєю будівництва під Луцьком, по-суті, ще одного автозаводу німецького концерну «Кромберг енд Шуберт»?
— А чого ви кажете «під Луцьком»? Це в Луцьку, точніше, на його околицях. Там лише земля не наша, а Боратинської сільської ради. Все решта — комунікації, транспорт, інженерні мережі — там усе розміщено компактно і зав’язано на Луцьк. І ті три тисячі робочих місць, які там будуть створені, це будуть робочі місця не для села чи району, а саме для міських трудівників. Цей завод — солідне посилення промислового потенціалу і міста, і області.
До речі, промисловий потенціал міста з року в рік суттєво зростає. 2004-ий ми закінчили із показником 24% зростання валового продукту. Цьогоріч йдемо на рівні – 20-23%. Тобто, якщо країна в середньому має 4,5-5%, то ми темпів економічного зростання фактично не втрачаємо. А коли зростає обсяг валової продукції, то зростає зарплата, кількість робочих місць. Тож загальна економічна ситуація в місті в останні роки має стабільні позитивні тенденції.
— На апаратних нарадах в ОДА часто серед боржників називаються луцькі підприємства. Їхні керівники у відповідь кажуть: «Ми давно все заплатили, а нам знову борги «вішають». Наприклад, Луцький пивзавод…
— Буває по-різному. Є фірми, які не платять по 200-300 тисяч, або й по 2-3 мільйони. Дехто вважає, що їх не можна чіпати, бо у них столичний «дах», хоча всі про все знають… З ними треба вести відповідну роботу, а лише тоді ухвалювати рішення. Аби не траплялося так, як було нещодавно з комунальним підприємством «Луцьктепло». Певно, щоб догодити начальству, працівники податкової служби публічно заявили, що «Луцьктепло» сплатило на два мільйони менше податків, ніж торік. Остаточно не вияснивши ситуації, тепловиків звинуватили у приховуванні податків. З’ясувалося, що в минулому році ПДВ по «Луцьктеплу» надходив до місцевого бюджету, а з нього — безпосередньо до Державного, тобто на Київ. Зрозуміло, що зменшення податків відбулося через зміну структури проплати.
До подібних речей треба ставитися виважено. Щодо ситуації навколо проплат Луцького пивзаводу — те ж саме. Люди не звикли відповідати за свої дії. Тим більше, що змінилася влада, перед якою декому хочеться показати свою удавану принциповість, відповідальність. Треба зважати на те, що цифра несе не тільки економічне чи моральне навантаження, а й політичне. Якщо керівника, який нормально робить свою роботу, ще й несправедливо звинувачувати, він до такої влади теж почне ставитися відповідно.
— На Волині відбувалися «молочні» страйки, під час яких лучан закликали не купувати молокопродукції. Ваше ставлення до цієї проблеми?
— Я цілком підтримую виробників, бо це нонсенс, коли пляшка мінеральної води коштує 1,5-1,6 гривень, а молока — 60 копійок. Диспаритет цін. Думаю, що виробники штучно занижують закупівельні ціни, і тут влада зобов’язана була втрутитися. Молоко в упаковці «Тетрапаку», з жирністю 2,5%, коштує 4,2-4,3 гривні. За нинішніх закупівельних цінах – це неправильно, бо основні затрати енергетичних і матеріальних ресурсів лежать на виробнику.
Це питання необхідно вирішувати на рівні влади. Включити систему дотацій для безпосереднього виробника, знайти інші способи підтримки. Хоча, в принципі, система дотацій не є благом ні для кого. Повинна бути система допомоги саме тим, хто не може купувати за такою ціною молоко, — багатодітним, неповним сім’ям. Інші нехай заробляють і купують за тією ціною, яку диктує ринок. Бо система пільг і субсидій розбещує людей, дає можливість для зловживань, обману. На ціну пива ж ніхто не скаржиться, не кричить: «Дотацію давай!».
— Які плани луцької влади на II півріччя?
— Ми переговорили практично з усіма керівниками підприємств, установ і організацій. По кожному знаємо, який приблизно портфель замовлень, ринок товарів і послуг. За підсумками року плануємо вийти на рівень збільшення валового продукту не менше як 20%. Це дасть нам можливість і багато соціальних питань вирішити, і рівень безробіття втримати. У Луцьку він нині сягає 2,5%, що на рівні природного і є одним із найнижчих показників у державі.
Вважаю, що наше місто виграє від різноманітної галузевої структури промисловості. У нас немає підприємств-монополістів, немає підприємств-гігантів, загибель яких спричиняє загибель міста. У нас завжди 4-5 підприємств знижують виробництво. Чому? Тому, що йде технічне переоснащення, пошук нових ринків збуту, розробка нових видів продукції. І в такий момент вони не мають зростання виробництва. Але остільки не тільки вони працюють в тому чи іншому секторі виробництва, то це не має вирішального значення для обсягу загального валового продукту.
А ще ми свого часу звільнили підприємства від соціальних інфраструктур — котелень, другорядних виробництв. І тепер основні виробництва не обтяжені зайвими витратами, які впливають на собівартість Натомість вони зосередилися на тому, щоб поліпшити власну продукції, оптимізувати виробництво. Тому наші заводи й витримали конкурентну боротьбу, пройшовши технічне переоснащення. Тепер і автомобільний, і підшипниковий, і картонно-рубероїдний, і завод виробів з пластмас, і «Електротермометрія» й інші нормально розвиваються.
— Якщо розвивається промисловість, то мав би розвиватися й житлово-комунальний комплекс?
— Ми щороку по 700-800 квартир здаємо. Для 205-тисячного Луцька це не так і мало, беручи до уваги те, що держава будівництва нового житла не фінансує. Окрім того, ми надаємо площі під будівництво елітних будинків та квартир взамін ветхого фонду. Це стосується вулиці Коперніка, яку забудовуємо новим житлом. Далі таким же чином приступимо до вулиці Ковельської і років через 5-6, сподіваюся, з ветхим фондом покінчимо.
— За таких здобутків чому між Луцькою мерією та Волинською облдержадміністрацією триває вже мало не «міфічна війна»? Чи це не так?
— Я не думаю, що це війна — це просто боротьба інтересів, оскільки не завжди інтереси міста збігаються з інтересами області. Місто своєрідний анклав на території області. Але є певні підходи обох команд до окремих проблем, і є різне бачення цих проблем. Точніше, і міська. І обласна влади націлені на кінцевий позитивний результат. Але є різні підходи. Від нашої області у Верховній Раді є 11 депутатів від різних партійних структур, вони водночас представляють певні кланові, фракційні, партійні інтереси. Скажімо, деякі депутати хочуть притягти сюди свої будівельні організації з інших міст України, проштовхнути своїх знайомих. Ми не прихильники таких підходів, бо в нас є свої організації, колективи яких достатньо кваліфіковано працюють і мають бажання працювати...
Як на мене, економічна політика ось якою. Поясню на прикладі заправок: що більше буде заправок у Луцьку, тобто, що більше буде представлено різних фірм, то ліпше для міста. Бо за десяти трейдерів у когось таки буде бензин, а за одного монополіста можуть бути проблеми.
— Антоне Федоровичу, все ж таки, з чим була пов’язана Ваша червнева відпустка? Всі звикли, що у відпустку Ви йдете у липні і повертаєтеся до Дня Незалежності?
— Насамперед з моїм 60-річчям. Я до подібних речей ставлюся неоднозначно, тому вирішив відбути цей період у колі друзів, рідних, близьких, що, зрештою, й зробив. І не жалкую. Побув удома, з’їздив на кілька днів на Світязь, відпочив. Хоча весь цей час тримав руку на пульсі міського життя. Де міг, втручався, корегував. Словом, відпочив нормально і готовий до подальшої роботи.
— Зазвичай, Ви з’являєтеся на роботі о шостій ранку, додому ж йдете пізно ввечері. Коли ж відпочиваєте?
— У вихідні. Читаю літературу, пресу — як центральну, так і місцеву. Люблю перечитувати газету «2000», раніше — «Дзеркало тижня». В Інтернеті цікавлюся «Обкомом», «Обозревателем», «Українською правдою» — все переглядаю. Тепер і «Західну інформаційну корпорацію» не оминаю...
Останнім часом тішуся онуком, займаюся з ним, допомагаю зростати справжнім чоловіком, щоб знав, що, де і як. Посадив садочок біля хати. Люблю садівництво, це від батька Федора Антоновича передалося. Люблю майструвати. Таким чином і відпочиваю.
Словом, я не є інтер’єр дивану. Люблю рибалку, зимове полювання, хоча рідко випадає слушна нагода. У цьому році всього один раз на полюванні й був. Трапляється й так, що за полювання жодного разу не вистрілю. Бо стріляю тільки по кабану. Ні в зайця, ні в козу навіть не цілюся. Жаль дивитися, як їх стріляють. А на кабана — то вже зовсім інший азарт...
— А як складалася Ваша кар’єра управлінця?
— Керівний досвід спершу довелося набувати в Нововолинську. Коли мене скерували туди головою міськвиконкому, я сів за порожнім столом і не знав, із чого почати роботу Відтоді, я взяв собі за правило: наприкінці кожного дня записувати те, що я зробив. І через рік уже напам’ять знав, що повинен робити завтра, в липні, серпні, щоб не прогавити якісь моменти...
Загалом же це повинна бути постійна робота над собою. У міського голови немає визначеного робочого часу. Вийшов з дому — я вже на роботі, бо бачу те, що відбувається на конкретній вулиці, на перехресті, у сквері чи на клумбі. Почув інформацію по радіо, прочитав у газеті — і вже знаю, що є проблеми, які треба вирішувати. Побачив по телевізору сюжет про новий підхід, який десь хтось впроваджує, записав для себе, можливо, й нам знадобиться.
Тобто, це постійна робота, яку треба любити, тоді все вдаватиметься. А якщо випадково когось на посаду якась партія просунула... Що ж, ми вже бачили партійних міністрів і те, чим закінчилася їх робота. Такі люди потрапляли на керівні посади випадково, а випадковостей тут не може бути.
— Як Ви оцінюєте, чи нормально працює Ваша команда?
— Я вважаю так: у кожній команді є основні гравці, а є запасні. Команда міської ради на сьогодні є достатньо компетентною. За ці роки наше місто не пасло задніх у жодних питаннях — ні в економічних, ні в соціальних, ні в питаннях житлово-комунальної реформи чи реформи соціальної сфери. Ми неодноразово займали перші місця, у нас проходять загальнодержавні семінари з благоустрою тощо.
Так, у нас є проблемні питання, як, скажімо, дороги. І вони будуть постійно. Але цей рік для нас дуже важкий, може, найважчий за всі роки моєї роботи. У нас практично не залишається грошей на утримання міста. Сподіваємось, наступного року все буде трішки по-іншому...
Якщо й виникають об’єктивні проблеми, то не завжди кадрові зміни призводять до ліпших результатів. Якщо ж хтось не справляється чи підозрюється у зловживаннях — це одне питання. Якщо є якісь претензії, то їх треба висувати. А просто так міняти команду, бо комусь хочеться зайняти чиєсь місце, я не буду.
Зізнаюся чесно: людині, яка має високий рівень професіоналізму, я інколи можу пробачити якийсь недогляд чи помилки в роботі. Хто не працює, той не помиляється. Важко уявити, скільки я особисто за три строки на посаді мера отримав негативу від наших жителів! Але завжди після цього йшли подяки...
Звісно, омолоджувати кадри треба. Проте огульне намагання всіх змінити — нерозумний підхід. Особисто я його не сприймаю. Місто — дуже серйозний життєвий суб’єкт, де люди народжуються, навчаються, працюють, відпочивають, помирають. І цей процес треба вміти контролювати, направляти і розвивати його, думати про все наперед. І куди вивезти сміття, і де похоронити, і в яких умовах народжувати. Це зовсім не те, що в парламенті кнопки натискати. Тому заміни тут повинні бути обережні, зважені і достатньо обґрунтовані.
Звісно, прикро і боляче, коли критика необґрунтована, нападки заради нападок. Наприклад, коли кричать «знімати Махомеда» (начальник управління освіти Луцького міськвиконкому, — Авт.). А чого знімати? У нас що, школи в загоні? Наші школярі на олімпіадах у останні роки займаємо перші місця в Україні. А де таке було, щоб столиця брала менше місць, аніж інше місто? У нас 60% випускників вступають у ВНЗ, школи у нормальному стані, дисципліна на високому рівні...
Зрештою, у нас демократичне суспільство, де кожен має право на власну думку. Але коли людина робить свою роботу професійно — хай робить. Ми й надалі будемо саме так і підходити до кадрових питань.
— На попередніх виборах Ви отримали 66% довіри, нині, за деякими дослідженнями, маєте 70%. Чи підете на вибори у 2006 році? Багато хто вважає, що зараз Вам як керівнику міста фактично немає альтернативи.
— Так не можна говорити, бо альтернатива є завжди. Глухий кут буває тільки в голові, бо ті чи інші варіанти виходу з нього можна знайти завжди. Є певні закони розвитку людини і суспільства. Інколи слід зупинитися, перегрупувати сили. Воднораз сьогодні важко спрогнозувати, що буде через півроку. За цей час відбудеться дуже багато подій у місті і державі, в економіці, а також політичних перегрупувань. Власне, ще невідомо, як ми спрацюємо до кінця року. Ще багато буде можливих варіантів для того чи іншого кроку. Зокрема. З мого боку. Поживемо – побачимо...
— Як Ви охарактеризували б сьогоднішню постпомаранчеву ситуацію в державі?
— Складається таке враження, що нині в державі всі хочуть керувати, всі хочуть чимшвидше дорватися до влади. До влади і ще раз до влади! І не відчувають, що влада — це висока відповідальність. Але чи всі партії проголошують намір взяти владу в парламенті і на місцях. І одна перед одною обіцяють...
Обіцяти можна дуже багато, але є реальне суворе життя. Владу треба вміти направляти на благо людей. Ефективність управління полягає в умінні знайти золоту серединку між потребами людей та фінансовими можливостями влади. Керівнику треба мати мужність і волю сказати людям, що деякі проблеми – ямки на дорогах тощо – ми сьогодні не вирішимо. Але справді нагальні проблеми, які безпосередньо впливають на життя людей — створення робочих місць, забезпечення нормальних житлово-комунальних умов — повинні вирішуватися насамперед.
До влади треба готуватися, набувати економічних знань, знань теорії розвитку міста. Знати, що місто кожні 10-12 років впадає у кризу і вміти робити превентивні заходи, щоб їй запобігти. Керувати — це не просто руками махати. За кожним нашим рішенням – долі сотень, тисяч людей і завжди будь-яке рішення – це водночас для когось благо, а для іншого – кривда. Ми повинні керуватися інтересами більшості. Така логіка життя. Скажімо, деякі депутати Луцької міськради вважають, що квіти не потрібні місту, треба сіяти траву. Але ж вона не має належної естетики, до того ж, її треба косити. Смаки у всіх різні, але якщо в центрі міста будуть квіти, то це – для всіх. Оксана Білозір, перебуваючи у Луцьку, була у захваті від наших квітів. Звісно, ми не можемо садити квіти по всьому місту, але у центрі вони мають бути.
Як керівник під час прийняття рішення я беру відповідальність на себе. Річ у тому, що не завжди навіть колектив правий. Є колективний егоїзм, колективне нерозуміння, колективні помилки. Бувають штучно створенні ситуації, коли всіх примушують вибирати не найкраще, а «з двох зол». Тому для мене в житті найголовніша засада – бути патріотом, тим, хто професійно працює на державу, а не тим, хто перший кричить «ура!». На першому місці завжди має бути професіоналізм. Чому Росія піднялася за Петра I? Хіба німці чи голландці були патріотами Росії? Вони були професіоналами, навчили росіян будувати кораблі, виготовляти зброю, навчили столярству та слюсарству.
— Антоне Федоровичу, знову в партію не збираєтеся?
— Ні. Знаєте, соціал-демократична ідея є нормальною ідеєю, і програма СДПУ(О) майже нічим не відрізняється від програми «Народного союзу «Наша Україна». Абсолютно. Скажімо, основні постулати стосовно власності однакові. Просто соціал-демократична ідея у нас ще не оволоділа основною масою людей, на ній відклався імідж та авторитет лідерів. І коли в угоду лідерам потерпає ідеологія, то я з цим не згоден...
На жаль, усі партії на Україні — це, по суті, закриті акціонерні товариства, де контрольний пакет – у лідера партії. І тому у нас можуть виключати з партії, навіть не зустрівшись з колишнім однопартійцем. В комуністичні була хоча б партійна комісія, яка розглядала питання, людина могла висловити свою думку, потім засідало політбюро, а заочно нікого не виключали. А тут просто заочно виключили...
Теперішнім партійним структурах багато що треба змінювати у своїй діяльності, бо всі вони авторитарні і попереписували свої статути з КПРС.
— До Вас не було «ходоків» від партій влади — НСНУ, «Батьківщини» чи ще якоїсь?
— Ні, не було. (Сміється, — прим. Авт.). Всі знають мою самостійність, знають, що агітувати мене під якісь обіцянки – навіть не варто намагатися. Я самодостатня людина, знаю ціну собі і своїм вчинкам, а також – партіям і їх лідерам. У мене своє ставлення до кожного з них. Одних підтримую мовчки, інших — словами, третіх не сприймаю взагалі.
Наприклад, якщо взяти Юлію Тимошенко, то я її підтримую, бо вона десь за характером така ж, як і я. Чи то пак, я маю такий же, як у неї, характер. Вона, в принципі, хоч і робить багато помилок, іноді навіть забагато, але і робить конкретні вчинки. А це головне, що вона діє. Бо якщо людина йде до якоїсь мети, то, можливо, не дуже швидко, не бігом, але поступово просувається вперед. Будь-які поліпшення треба створювати, треба їх наближати. І тому вона мені імпонує, і в цьому плані я її підтримую, бо вона людина вчинку. Вона вперта у досягненні своєї мети, у розумінні ситуації. І вона досягне свого успіху, я певен цього.
Віталій Буряк, Західна інформаційна корпорація
Читай також:
Несподіваний Кривицький