1 січня цього року набув чинності Цивільний кодекс України. Це великообсяговий документ, який нараховує 1308 статей. Крім своєї фізичної ваги (адже зрозуміло, що така кількість статей може розміститися лише у чималому «талмуді»), ЦКУ має також колосальне суспільне значення. «Колосальне» Ц це не перебільшення і не красне слівце, потрібне для своєрідної вербальної інтермедії. Та частина Цивільного кодексу, яка повТязана із правом на отримання інформації, можна сказати, є Новим Завітом інформаційного простору Ц керівництвом до дії для всіх, хто інформацію продукує, розповсюджує, отримує.

Це пояснює увагу, яка прикута нині до ЦКУ, а також намагання депутатів і журналістів удосконалити окремі статті кодексу, бо, як виявляється, усі ми, починаючи з 1 січня, живемо й працюємо не за законом. Принаймні не за ЦКУ. Тож маємо альтернативу: або піддати вівісекції самих себе, щоб гармонізувати з духом і буквою нинішнього Цивільного кодексу, або ж змінити сам кодекс. Останнє, на мою думку, є і розумнішим, і простішим виходом.

Негативна інформація недостовірна?

Цивільний кодекс України був підписаний Леонідом Кучмою 16 січня 2003 року Ц майже відразу після схвалення документа Верховною Радою. Добре пригадую, що перші гострокритичні публікації з приводу цього кодексу стали зТявлятися влітку минулого року, тобто через кілька місяців після його прийняття. Зрозуміло, що на осмислення ЦКУ потрібен був певний час. Тим більше що деякі його норми видавалися просто друкарськими помилками, настільки неможливими й відверто регресивними вони були. За приклад може стати 277-ма стаття ЦКУ Ц мабуть, лише лінивий журналіст, який пише на правові теми, не згадав добрим словом як цю статтю, так і творців кодексу в цілому.

А пункт 3 цієї статті просто чарує своєю прямотою й незаперечністю: «Вважається, що негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною». Відтак, будь-який критичний матеріал на адресу політика, бізнесмена, держслужбовця вважатиметься недостовірним, а значить, неправдивим, наклепницьким. Пресі лишатиметься хіба що царина сухих лаконічних повідомлень на кшталт телетайпних стрічок: така-то особа провела з іншою особою зустріч на високому рівні. І жодних емоцій, оцінок, самостійних думок. Із таким підходом до справи журналістська майстерність як ознака оволодіння ремеслом відійде в минуле й зотліє під пресом зацитованої статті.

Група розробників поправок до ЦКУ (очолює її народний депутат від «Нашої України», голова парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Микола Томенко) пропонує таку редакцію пункту 3 статті 277: «ОбовТязок доводити достовірність інформації покладається на особу, яка її поширила».

До речі, про достовірну інформацію. Що охоплює подібне визначення? Відповідь на це дає стаття 302 ЦКУ і, зокрема, її третій пункт: «Вважається, що інформація, яка подається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обовТязків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування), є достовірною».

якщо добре вдуматися у це формулювання, можна, зрештою, відчути задум авторів: інформація, що походить від державних органів, не підлягає сумніву. Тобто, приміром, якщо премТєр-міністр янукович розповсюдить заяву, згідно з якою пенсії в Україні будуть збільшені не на кілька гривень, а вдвічі, то такій заяві слід буде вірити Ц адже озвучена вона була високопосадовою особою. якщо ж подивитися на зворотний бік цієї медалі, то нескладно собі уявити, як зловживатиме наше чиновництво цією статтею. Віднині будь-який державний орган, що матиме конфлікт із пресою через, скажімо, ненадання їй потрібної інформації, стане заперечувати власну непрозорість і наполягати на тому, що його, і тільки його, пояснення з приводу цього конфлікту є правдивими.

Не згадуйте імТя всує

Серйозні зауваження викликає і 278-ма стаття ЦКУ. «якщо особисте немайнове право фізичної особи, Ц йдеться в ній, Ц порушене у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе, Ц вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення». Небезпека від наслідків дії цієї норми полягає в тому, що в результаті її застосування може припинитися, приміром, випуск того чи іншого друкованого видання в цілому. За один матеріал, який піддається оскарженню, знищувати засіб масової інформації як такий Ц чи не занадто це висока ціна?

Автори поправок до ЦКУ вирішили, що занадто висока. І запропонували таку редакцію: «якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене у номері (випуску) газети, телепередачі тощо, суд може... вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення». Йдеться, як бачимо, про тираж одного лише номера друкованого ЗМІ, про ефір однієї передачі (із цілого циклу передач) тощо. Різниця очевидна й вражаюча.

як неприйнятна була потрактована і норма 296-ї статті, яка забороняє «використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи)». Задумаємося над тим, що стоїть за таким демократизмом. Так, будь-яка людина може висловити свою незгоду з тим, аби її імТя «відмінювалося» в якомусь романі про маньяка-вбивцю абощо. Проте в наведеному формулюванні непокоїть словосполучення «інші твори». Під таке визначення потрапляють, безумовно, і публіцистичні, і документальні матеріали. Такі, як книжки Дмитра Чобота, Ц за нинішніх умов вони, цілком вірогідно, взагалі ніколи б не побачили світ, бо навряд чи Сергій Медведчук добровільно дозволив би автору «Нарцисіани» використовувати його імТя.

Вихід бачиться в тому, аби конкретизувати, у яких саме творах не може бути згадана реально існуюча особа. У тих, пропонують розробники поправок, які є суцільним витвором авторської уяви. «Використання імені фізичної особи в художніх творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою...» Ц це новий варіант 296-ї статті, винесений на обговорення.

Журналісти позбавлені права публічного захисту своїх колег

Надзвичайно регресивний підхід також являє собою визначення у чинному ЦКУ прав затриманої, заарештованої особи, а також прав преси на отримання відомостей щодо такої особи. «ІмТя особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину... може бути використане (оприлюднене) лише у разі набрання законної сили обвинувачувальним вироком суду щодо неї» Ц говориться у пункті 4 статті 296 ЦКУ. А як же принцип презумпції невинності, запитаємо ми? А якщо людину затримано незаконно Ц хіба подібних прикладів у практиці наших правоохоронних органів бракує? Думається, що за таких умов не лише треба, але й необхідно вказувати імТя підозрюваного Ц можливо, подібний SOS, що звучатиме зі сторінок ЗМІ, врятує комусь життя.

У будь-якому разі застосування наведеної статті означає суттєве обмеження права громадян на отримання інформації. А ще це означає зведення нанівець судово-правової тематики в мас-медійних матеріалах. Зрозуміло, що на сьогодні журналісти так і не відмовилися від називання імен підозрюваних (якщо їх вдається дізнатися з поінформованих джерел) і ще не запровадили практику означення героїв публікацій першими літерами їхніх прізвищ (як це пропонує робити новий кодекс). Цим і було зумовлено зауваження на початку цієї публікації відносно того, що всі ми зараз ідемо не в ногу з чинним Цивільним кодексом.

Санкції щодо мас-медіа, які ще дозволяють собі таку розкіш, як не забувати про головну мету свого існування Ц інформування громадськості, мабуть, не змусять надто довго на себе чекати. Варто лише офіційно розпочатися президентським перегонам, як позови на ЗМІ від можновладців посиплються як із рогу достатку. Тим більше що зачіпок для цього ЦКУ дає більш ніж достатньо Ц вибирай, що кому до душі: недостовірну інформацію, згадку табуйованого імені, розголошення таємниці слідства тощо. Саме тому з прийняттям поправок до ЦКУ слід поспішати. Доки ще... не надто пізно...