Вступаючи в союз з політичною владою, релігія збільшує свій вплив на деяких, але втрачає надію панувати над всіма Алексіс Токвіль
Проблема об’єднання українського Православ’я в Україні зовсім не нова. Віками боротьба за українські землі та впливи, спричинила і боротьбу за церкву, як духовне джерело та державницьке натхнення українського народу. Намагання об’єднати церкву приводили лише до її клонування та виникнення міжрелігійних конфліктів.
З давніх часів українські священники, виступаючи авторитетними громадськими діячами, були наставниками, поводирями нації, що очевидно і досі спонукає священнослужителів брати участь у виборчих компаніях використовуючи свій авторитет та нерідко самим пробувати свої сили у виборах. Показовим прикладом цього є результат виборів 2006 року на Хмельниччині - 15 священнослужителів Хмельницької єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату стали депутатами різних рівнів. На Волині в першу п’ятірку блоку „Пора-ПРП” входив протоієрей Олег Ведмеденко. Хоча йому політична доля посміхнулася менше. Це далеко не єдині факти використання церкви та духовенства у політичних іграх.
Весь період незалежності нашої країни характеризується протистоянням Київського та Московського Патріархату, міжконфесійною боротьбою за „душі українців”.
В міжвиборчий період міжконфесійна боротьба, як правило, загострюється, а в часи Помаранчевої революції вона набула дещо різких рис, загостривши не тільки міжконфесійний розкол нації, але й політичний. Достатньо згадати, як на останніх президентських виборах велася боротьба за голос виборця саме через церкву та її служителів, як вдало Православну Церкву, підпорядковану Московському Патріархату використовували окремі політичні сили. Це загострило і без того напружені стосунки між православними конфесіями, що негативно впливає на все життя українського суспільства, а тому, держава зобов’язана допомагати у вирішенні цієї проблеми, адже від цього залежить стабільність розвитку суспільства та держави. В даному випадку держава повинна захистити права віруючих і виступити посередником діалогу між УПЦ КП і УПЦ МП.
Після революційних подій, спричинених фальсифікацією виборів президента в 2004 році, вплив церкви на вибір громадян при голосуванні, суттєво зменшився. Як свідчення – результати соціологічного дослідження проведеного АСА «Соціум ХХІ» у квітні 2005 р. За політичну силу за яку агітуватимуть в церкві готові були проголосувати лише 2% волинян.
У зв’язку з подією, яка мала місце 23 січня 2007 року в м. Ковелі, а саме – регіональної конференції „Духовна безпека України”, ініційованої Партією регіонів та УПЦ МП, з’явилась загроза поглибленню розколу української нації та національній безпеці України. Сім політичних сил, а саме: НСНУ, КУН, НРУ, „Батьківщина”, „Свобода”, УРП „Собор” виступили із зверненням в якому закликали „не підтримувати і засуджувати подібні дії з боку ієрархів УПЦ МП”.
Православ’я майже завжди орієнтувалось на співпрацю з політичною владою. Тому 12 березня УПЦ КП спільно з політичними силами ініціювала форум „За Єдину Помісну Українську Православну Церкву”, як відповідь на ковельську конференцію. Співголовами форуму були єпископ Луцький і Волинський Михаїл та Богдан Шиба – міський голова Луцька. Цей факт свідчить, що сьогодні Церква перебуває в тісному зв’язку з державою, а особливо владною верхівкою.
Переважна більшість громадян України належать до православ’я, отже і питання миру та порозуміння між його напрямками повинно виходити за межі внутрішньо-церковних проблем.
В принципі, держава не повинна втручатись у справи церкви, проте, якщо мова іде про Церкву, як інститут стабілізації, консолідації, то вона повинна сприяти утворенню Єдиної Церкви. Політичні передумови завжди відігравали основну роль в проголошенні автокефалії будь-якої Православної Спільноти.
Ще одним доказом залежності Церкви від держави є те, що дуже часто на регіональному рівні вирішення проблеми Церков залежать від конфесійних уподобань керівництва області чи району. Як і форум, який відбувся в Луцьку, всі наступні зустрічі, думаю, будуть проходити за присутності представників влади.
Окрім УПЦ КП у співпраці не менш зацікавленим мав би бути і український політикум. Цілком можливо, що Єдина Помісна Церква зможе об’єднати Схід і Захід України, зможе спростувати всі непорозуміння, здолати бар’єри, які існують сьогодні. Для досягнення цієї мети, політики зможуть скористатися впливом Церкви на населення, але лише Єдиної Церкви, яка діятиме спільно, в одному напрямку.
Хоча не виключено, що для декого дестабілізація ситуації в країні, в тому числі й релігійна, дуже вигідна. Тому вони, використовуючи найрізноманітніші засоби, в тому числі і маніпулювання представниками інших православних конфесій, відкладають розгляд цих гострих проблем на найвищому державному рівні, ігнорують наміри створити Єдину Помісну Українську Православну Церкву, гальмують процес об’єднання українського Православ’я.
На мою думку, ця проблема зараз не буде підніматись і вирішуватись на загальнодержавному рівні. Її чекає така ж доля, як і статусу російської мови в Україні. Політики та політичні сили чекатимуть слушного моменту для зацікавлення і виявлення своєї позиції у її вирішенні і цей момент настане перед наступними виборами.
Нинішні політики готові використовувати будь-які „трибуни”, в тому числі й церкву, щоб висловити свою позицію. Державні мужі, починаючи від Президента та закінчуючи місцевими політиками, починають свою діяльність з „вигнання” нечисті зі своїх кабінетів та схиляють свої голови в молитві перед телевізійними камерами в періоди великих релігійних і державних свят. Без сумніву, деякі політичні сили та окремі політики, як на місцевому, так і на загальноукраїнському рівні, спекулюватимуть питаннями об’єднання чи роз’єднання Православ’я в Україні. Задля завоювання собі прихильників та підвищення рейтингів, через виступи та заяви з приводу релігійних питань. Немало політичних сил висунуть гасло «За Єдину Помісну Українську Православну Церкву!» як пріоритетну засаду своєї передвиборчої кампанії.
Отож, цілком очевидно, що політики залежать від Церкви рівно на стільки, на скільки Церква – від дій політиків. Це ще раз було доведено на церковно-громадському форумі «За Єдину Помісну Українську Православну Церкву», який, на мою думку, принципово не змінить ситуації. Адже, не було створено навіть видимості діалогу: представники Московського Патріархату не виступали, їх позиція не була представлена, як і позиція опонентів тих політичних сил, які виступали за створення Єдиної Помісної Української Православної Церкви, тому це питання досі залишається відкритим. А проблема полягає в небажанні шукати компромісу політиками та духовенством.
На сьогодні очевидно одне – церква та її служителі зміцнюють свої союзи та укладають нові з діючими та потенційними представниками влади, а політика, разом із політиками, маніпулюючи свідомістю та вірою українців, знайшли свій притулок у Божому храмі. І як сказав на початку минулого століття Джордж Джон Мітчелл – „Хоч всі його просять про це, Бог не бере участі в нашій політиці”
Мар’яна Карпінська, аналітик Центру Політичного Аналізу та Виборчого Консалтингу