У зв’язку з посиленням релігійних протистоянь в Україні між різними православними церквами. На Волині УПЦ КП нещодавно було скликано церковно-громадський форум „За єдину помісну православну церкву”. Ця подія є доволі знаковою в тому плані, що під тримку у цій справі висловили й місцеві осередки партій національно-демократичного спрямування: НСНУ, партія „Батьківщина”, КУН, НРУ, УНП, ВО „Свобода”, УРП „Собор”. Сутність проблеми полягає в конфлікті, який виник у кін 80-хх, на поч. 90-хх минулого століття, а розпочався він з відновлення греко-католицької церкви та її майновими претензіями у містах Західної України, які часто закінчувалися зіткненнями між віруючими; поверненням прибічників УАПЦ з еміграції на чолі з тодішнім патріархом Мстиславом (Скрипником) та посиленням протиріч між ієрархією Українського екзархату РПЦ, правонаступницею якого є теперішня Українська Православна Церква (офіційна назва, яка зареєстрована державним комітетом у справах релігій).

Однією з основних причин конфлікту між УПЦ та, утвореною у 1992 році, УПЦ КП є особа теперішнього керівника УПЦ КП Філарета (Денисенко), який тривалий час очолював Український екзархат РПЦ та був одним з трьох претендентів на виборах патріарха РПЦ у 1990 році, які він програв теперішньому московському патріарху Олексію ІІ (Рідігеру) та предстоятелю УПЦ митрополиту Володимиру (Сабодану) із значним відривом. За свідченнями епископату УПЦ саме після виборів тодішній предстоятель УПЦ Філарет зібрав архієрейський собор УПЦ, де основним питанням, яке розглядалось, було здобуття УПЦ статусу повної автокефалії. Рішення собору підтримали всі архієреї окрім трьох. Після архієрейського собру РПЦ у Москві у 1991 році, на якому митрополита Філарета звинуватили у зловживанні своїм становищем та порушенням правил монашеського життя, за свідченнями учасників собору, Філарет погодився з усіма звинуваченнями та присягнув, що по приїзді у Київ скличе архієрейський собор УПЦ, на якому складе з себе повноваження предстоятеля УПЦ. Ці обіцянки не було виконано, навпаки Філарет закликав єпископів до оголошення автокефалії УПЦ, що й стало приводом до скликання архієрейського собору у м. Харків під головуванням найстаршого за хіротонією епископа – митрополита Харківського Никодима (Руснака), на якому Філарета позбавили сану та обрали нового предстоятеля митрополита Володимира (Сабодана). Саме з цього часу й починається історія конфлікту між УПЦ та УПЦ КП.

Влада в особі тодішнього президента Леоніда Кравчука та прибічників Народного Руху України взяла курсу на створення єдиної помісної православної церкви, ось чому перевагу та підтримку у релігійному конфлікті здобула УПЦ КП та її керівник Філарет, якого з Кравчуком поєднували тісні дружні стосунки. Єдиною проблемою було те, що новостворену УПЦ КП та УАПЦ не бажали визнавати предстоятелі інших 15-ти помісних православних церков. Незважаючи на числені візити до Стамбула (резиденція Вселенського патріарха) представників влади та УПЦ КП статусу канонічності ця конфесія не отримала, а отже знаходиться поза спільнотою православних церков.

Основними аргументами у вимогах УПЦ КП, щодо надання ним статусу автокефалії є те: що вона є правонаступницею київської митрополії, яка була перенесена з Києва до Москви через тиск Московського князівства (за версією УПЦ через монголо-татарську навалу); УПЦ КП здійснює Богослужіння українською мовою та є церквою національною, - твердження, на мою думку, є досить суперечливим адже в УПЦ мову Богослужінь обирає громада і те що у більшості храмів Богомлужіння провадяться церковно-слов’янською, (за версією УПЦ КП російською) є відображенням мовних пріоритетів в державі загалом.

Основним питанням у вирішенні міжконфесійного конфлікту є роль влади у ньому. Тому що кожна партія та політичні діячі висловлюють свою підтримку конфесіям не з позиції підтримки Православ’я, а з позиції лояльності до них тих чи інших конфесій. Ось чому ми маємо таку картину, де УПЦ підтримуєть прибічниками антикризової коаліції, в якій першу скрипку грає Партія Регіонів, електорат якої є здебільшого російськомовним та підтримує проросійські позиції, а отже підтримує церкву яка є в молитовному підпорядкувані Московського патріархату (за офіційною інформацією). УПЦ КП та УАПЦ мають свою підтримку серед партій націоналістичного спрямування. Партії, які є здебільшого ліберальними виступають за створеня єдиної помісної Української православної церкви, до таких партій належить „Наша Україна”, яка висловила свою підтримку не одній конфесії, а майбутній помісній Українській церкві.

Як на мене, сучасне суспільство вже пержило „доктрину двох мечів” чи „двохголового орла”, де церква впливає на державу чи навпаки, тому політикам та політичним партіям потрібно бути досить обережними в відстоюванні інтересів будь-якої конфесії, адже політичні уподобання часто відрізняються від релігійної приналежності. Не потрібно переносити політичні принципи та правила Української держави вік якої – 15 років на православну церкву правилам і канонам якої вже більше тисячі років. Тим-більше, що рух на створення єдиної помісної Української православної церкви став двостороннім, адже не дивлячись на проросійські настрої деяких ієрархів УПЦ, більшість епископів та адептів УПЦ висловлюють підтримку автокефалії, свідченням цього є звернення синоду УПЦ до представників влади в якому вони висловлюють свою підтримку у створенні помісної православної церкви. Тому не потрібно втручатись у міжконфесійні відносини та порушувати внутрішні стремління двох церков до автокефалії, адже це загрожує припиненню пошуку компромісу чи появою нових розколів. І перш ніж декларувати будь- які звернення до Вселенського патріарха потрібно чітко усвідомити, на яких засадах ми хочемо отримати православну церкву. Адже титул Вселенського патріарха у православ’ї аж ніяк не є аналогом Папи Римського у католицизмі. Він є лише першим серед рівних предстоятелів церков і може лише взяти українські парафії під свій омофор, як це було в Естонії, у такому випадку Українська православна церква не стане помісною, а стане підпорядкованою Стамбулу. Для отримання автокефалії, не кажучи про статус Патріархії, потрібна підтримка більшості помісних церков, а таку підтримку можна одержати коли в Україні будуть подолані усі значні розколи. Якщо ж дивитись на приклад здобуття автокефалії іншими помісними церквами то більшість новітніх помісних православних церков отримали автокефалію після подолання нелише релігійних, а йполітичних та економічних протиріч. Тому у здобутті української православної церкви статусу автокефалії політики повинні допомогти подоланням усіх проблем між собою, а вирішення релігійних конфліктів потрібно залишити ієрархам.

Євген Комаров, аналітик Центру Політичного Аналізу та Виборчого Консалтингу