Надія Дурова

Надія Андріївна Дурова (1783-1866) - дивовижна постать в історії російської армії: перша жінка-офіцер, перша жінка, нагороджена Георгіївським хрестом. Проходила службу вона і у Луцьку. Народилася Н.Дурова у вересні 1783 року. День свого народження вона і сама не знала: "У батька мого ніде цього не записано, - повідомляє вона своєму біографу. - Та, здається, не має у цьому й потреби. Можете назначити день, який вам завгодно". Її батько - Андрій Васильович Дуров - гусарський офіцер, власник одного невеликого села у В'ятській губернії. Мати, Надія Іванівна, походила із сім'ї заможних українських поміщиків Александровичів. Взявши шлюб без батьківського благословіння, Андрій та Надія Дурови чекали лише на сина, що мало би встановити відносини між батьками та молодим подружжям. Народження дочки Надія Іванівна сприйняла як "кару небесну" і з перших хвилин життя майбутньої легенди ставилась до неї досить прискіпливо. Важка атмосфера відносин у сім'ї та постійні скарги матері на долю справили глибоке враження на Н.А.Дурову і сформували такий напрямок думок і психіки, які пізніше визначили її життєвий шлях: "Можливо, я забула б нарешті усі свої гусарські вибрики і зробилася звичайною дівчинкою, як і всі, якби моя мати не зображувала у найпотворнішому вигляді долю жінки..., жінка найнещаслива, найнікчемна і найбільш зневажлива істота у світі! Голова моя йшла обертом від цього опису і я вирішила, хоча б це вартувало мені життям, відокремитися від статі, що перебувала, як я думала, під прокляттям Божим". Змалку Надія Дурова вчиться їздити верхи, управлятись зі зброєю. Суто дівочі заняття (за нормами того часу), до яких її силком намагалась залучити матір, викликали у неї відразу. Перша спроба звільнення від материнської влади - одруження із чиновником В.Черновим. У 1803 році Дурова народжує сина. Але шлюб був невдалим і навіть у пізніших споминах кавалерист-дівиця ні про свій шлюб, ні про сина не згадує (вже у старшому віці Надія Дурова відкидає намагання сина встановити з нею родинні відносини; навіть, відмовляється, щоб він називав її матір'ю). 17 вересня 1806 троку Дурова таємно залишила родину, переодягнувшись у чоловічий костюм і назвавшись Олександром Васильовичем Соколовим, приєдналася до козацького полку, щоб дійти з ним до місця розміщення регулярних військ. У Гродно Дурова записується "товарищем", тобто рядовим дворянського походження, у Коннопольський уланський полк. "Свобода, дорогоцінний дар неба, зробилась нарешті моєю долею назавжди", - напише вона пізніше. Про біографію Н.Дурової того часу свідчить цікавий документ - "Формулярний список Коннопольського полку товарища Соколова листопада 6 дня 1807 року: Імена: Товарищ Олександр Васильович Соколов Скільки років: 17 Міра: 2 аршина 5 вершків Які має прикмети: Обличчя смугляве, рябе, волосся русяве, очі карі Із якого стану: Із російських дворян Пермської губернії, того ж повіту. Селян не має, доказів про дворянство не пред'явив. У службі перебуває з якого часу: 1807, березень Протягом всієї служби де і коли чи був у походах і у справі супроти неприятеля: У Прусії, 1807 (24.05, 25.05, 28.05, 29.05, 02.06)". Отримавши листа від дочки, батько А.В.Дуров намагається через вищі інстанції повернути її додому. Він проявляє у цій справі особливу наполегливість не лише тому, що любив дочку, але і тому, що весною 1807 року померла його дружина - Н.І.Дурова, і він, відчуваючи пізнє каяття, тяжко переживає цю втрату і стан своєї самотності. Дурову, "за височайшим наказом", не розкриваючи її інкогніто, із спеціальним кур'єром доставляють у Петербург. До її формулярного списку був доданий рапорт головнокомандуючого Буксгевдена: "Відмінна поведінка його, Соколова, і щире проходження своєї посади від самого його вступу у службу дали йому від усіх, як начальників, так і співтоварищів його, повну прихильність і увагу. Сам шеф полку генерал-майор Каховський, вихваляючи таку його службу, старанність і спритність, з якими він завжди виконував всі доручення у багатьох бувших з французькими військами битвах, переконливо просять залишити його йому у полку як такого унтер-офіцера, який досконало подає надію стати із часом досить добрим офіцером, та й сам він, Соколов, має постійне бажання залишатися завжди на службі". 31 грудня 1807 року Дурова предстала перед російським імператором Олександром І. Імператор спочатку мав намір нагородити її і повернути у батьківській дім, але після прохання Дурової залишитися у армії, наказав іменуватися за своїм ім'ям Александровим, що само по собі, було фактом доброго ставлення, і наказав зарахувати її у аристократичний Маріупольський гусарський полк. Олександр І також нагородив кавалерист-дівицю Георгіївським хрестом за спасіння офіцера на полі битви. Від дня царського прийому - 31 грудня 1807 року - Дурова, віднині іменована Олександром Андрійовичем Александровим, ім'я, яке зберегла до своєї смерті, була зарахована 1808 року корнетом у Маріупольський гусарський полк, що дислокувався у Луцьку (на передмісті Красному). Полк був одним з найкращих у російській армії і перебував на Волині у складі дивізії під командуванням графа Аркадія Суворова. До Луцька Дурова добиралася через Ковель і Голоби. У своїх споминах вона згадувала: "Приїхавши у це місто [Луцьк - О.З.] я зупинилась за звичаєм всіх приїжджих у корчмі, одягнулася у форму і з'явилася до батальйонного начальника майора Димчевича". Ескадрон, у якому служила Н.Дурова, перебував також у Рожищах (нині місто Рожище Волинської області). Під час навчань Дурова впала із коня, і за це направлена була до Турійська (тепер смт Волинської області) для навчання у полкового берейтора поручика Віхмана. Відслуживши три роки у гусарах на Волині, Дурова переводиться у Литовський уланський полк. Вже будучи підпоручиком Литовського полку, під час Вітчизняної війни 1812 року вона проходить весь шлях російської армії до Тарутіно. У битві під Бородіном Дурова отримує контузію від гарматного ядра. 19 серпня 1812 року їй надають чин поручика. Після залишення Москви нетривалий час служить ад'ютантом у головнокомандуючого російської армії М.І.Кутузова. У 1816 році, відслуживши 10 років, Дурова виходить у відставку, у чині штабс-ротмістра. Напевно, протягом всього свого життя кавалерист-дівиця вела щоденника. Але лише у 1835 році вона наважується опублікувати свої записки. Сприяє їй у цьому сам Олександр Пушкін. "Записки кавалерист-дівиці", вперше видані у 1836 році, мали великий успіх, щоправда мало хто із сучасників вірив, що Дурова - це реальна, а не видумана героїня. Померла Н.А.Дурова у Єлабузі (нині Татарстан, Росія) у 1866 році. Її ховали із воїнськими почестями, як Георгіївського кавалера. Олексій Златогорський