Марія Кексгольмська-Айше

На початку січня 1878 року російські війська переможним маршем покидали Балкани. Туреччина зазнала вже не першої поразки у двобої з Російською імперією. Але, як завжди це бувало, плоди від цієї перемоги були для росіян мізерними. Серед російських військ були і полки з України - Волинський, Подільський, Житомирський, Ізюмський, Сумський та багато інших. Багато українців перебувало і у складі інших військових формувань, що дислокувалися на Україні чи в Польщі. Тодішня преса висвітлювала не лише загальний перебіг військових дій, а й окремі приклади героїзму, давала описи місцевостей, звичаїв тутешніх народів і, навіть, добрих вчинків російських солдат. Як писала одна з тодішніх газет: "Рядовий Кексгольмського гренадерського імператора Австрійського полку Михайло Саєнко, проходячи повз чисельні мертві групи на Адріанопольському шосе, почув дитячий плач... Придивившись, він побачив серед вбитих турецьких селян трьохлітню дівчинку, яка обіймала мертву матір. Він забрав її з собою, пригрів та нагодував. А з часом долею малої турчанки, яка могла вимовити лише своє ім'я - Айше - затурбувалися і всі кексгольмці". Як в одній книзі кулінарних рецептів того часу мовиться, що раки люблять, щоб їх варили живими (і не в переносному, а у прямому розумінні, цілком серйозно), кореспонденти того часу, були впевнені, що мертві турецькі селяни люблять, коли їх жаліють російські солдати. Як було насправді, ми ніколи вже не дізнаємось. Але газету перечитали у колах при імператорському дворі, і приклад дівчинки-турчанки здався для властителів гарним піаром, якщо мовити сучасною термінологію, для поширення в народі ура-патріотизму. Читач, можливо, пригадає подібний сюжет із твору Валентина Пікуля "Баязет". Нічого дивного тут немає, бо російський письменник досить часто послугувався у своїх творах відомостями російської преси тих часів, а про Айше тоді писали багато. Із поверненням Кексольмського полку до Варшави, його офіцери на зборах, зрозуміло, не без інструкції з "верху", визнали Айше дочкою полку. Охрестили дівчинку за православним обрядом іменем Марії - на честь російської імператриці, дружини Олександра ІІ. Прізвище Марія отримала від назви полку - "Кексгольмська" (назва ж полку походить від міста Кексгольм, що розташоване на березі Ладозького озера, і належало, зокрема, Швеції, Фінляндії та Росії; з 1948 року - це місто Приозерськ Ленінградської області, Росія). Маша Кексгольмська - гарненька чорноока дівчина мешкала у когось з офіцерів полку і була постійно під опікою семидесяти "батьків", таких собі вусатих нянь. У 1883 році вона поступила до Варшавського Маріїнського інституту, куди навідувалися і офіцери. Її оцінки - завжди найвищі - вивішувалися і оголошувалися на офіцерських зібраннях. 1890 року "дочка полку" закінчила інститут із відзнакою й оселилася у своєї хрещеної матері Віри Панютиної. Її чоловік - колишній командир кексгольмців, а потім - ІІ-ої піхотної дивізії, мешкав у Луцьку. Відомий він як один із організаторів відновлення, а потім і активний член Луцького Хрестовоздвиженського братства. Власне і могила генерала збереглася у наші дні на погості Свято-Троїцького собору у Луцьку. У Луцьку дівчина познайомилась, а потім і покохала корнета Ізюмського драгунського полку. Тут слід нагадати, що драгуни - це ті ж самі гусари. Просто у Російській імперії у 1880-х роках була проведена військова реформа, яка спростила форму та призначення деяких військових формувань. Через двадцять років, син Олександра ІІІ, Микола ІІ, любитель краси і парадів, відроджує гусарські формування. Початок свого полку ізюмці вели від 7 липня 1651 року. Тоді вони були ще слобідськими козаками, а гусарами стали у 1765 році. 11-й Ізюмський полк брав участь і мав відзнаки за кампанію 1807 р. проти французів, Вітчизняну війну 1812 р., за війну з Туреччиною у 1877-1878 рр. Офіційно він рахувався полком його королівської височності принца Генріха Пруського, і на чолі його стояв "чисто руський німець" Мірбах. Ізюмці входили до складу Луцького Хрестовоздвиженського братства, зокрема його членами були полковник П.Стародубцев і священик полку П.Холщевніков. Власних приміщень в Луцьку для штабу та допоміжних служб полк не мав, тому міські власті згідно земського статуту постійно арендували для нього будинки у жителів. Офіцери луцьких гусар були освіченими людьми, турбувалися про благоустрій міста, збереження історичних пам'яток, читали, за порадою Олени Пчілки - матері Лесі Українки, яка жила по-сусідству з ними, українські книжки. Розміщувалися російські полки на території передмість Луцька - у Теремно, Красному, на Яровиці. Офіцери знімали квартири, зокрема, у будинках на теперішній Кафедральній вулиці (вул. Кафедральна, 6 та вул. Драгоманова, 23 - сучасні адреси будинків, у яких мешкала протягом 1879-1880 рр. родина Косачів - О.З.). Ізюмців милував також імператор Олександр ІІІ, який і благословив шлюб між "заручницею" російського престолу Машею-Айше та драгуном Олександром Йосиповичем Шлеммером, родина якого до того ж мала маєток неподалік від Луцька, у Заборолі. Перед тим, звичайно, восени 1890 року імператор Олександр ІІІ особисто познайомився з дочкою полку, коли перебував на Волині. До речі, візит імператора прискорив появу у Луцьку залізничного сполучення: 1890 року, готуючись до приїзду Олександра ІІІ, від магістралі Київ-Ковель-Брест до Луцька проклали залізничну гілку. Збудований за три тижні цей транспортний апендикс протяжністю 12,6 кілометра проіснував аж до 1928 року. Тоді нарешті було завершено будівництво колії з Луцька до Львова. Невідомо нам також, чи між молодятами було "палке кохання", чи все ж таки це було ще одним ідеологічним задумом імператорських кіл. Але як було з Марією і Олександром, сказати важко навіть перечитуючи пресу того часу. Достеменно відомо лише те (і це ніхто не заперечить), що гусари (чи пак драгуни) не поспішали одружуватися замолоду, як це зробив корнет Шлемммер, бо любили жінок не менше ніж свої вуса, карти і вино. А якщо таке і траплялося, то шлях до зради був відкритий сам по собі, його вимагали б неписані правила гусарського етикету, своєрідної енциклопедії поручиків Ржевських... Весілля цієї пари було відсвятковано досить гучно, за ним слідкували газетярі не лише Росії, а й всієї Європи. Численні бали, вечори, раути, обіди, сніданки, зустрічі у Варшаві (де відбулося вінчання), Луцьку, Петербурзі. Цінні подарунки молодій піднесли російський та австрійський імператори та військове командування обох держав. Зокрема, Франц-Йосиф, шеф Кексгольмського полку, подарував Марії "дорогоцінний золотий браслет з ім'ям його величності, прикрашений великими діамантами". Подарували срібло, золото на тисячі і тисячі рублів. Не забули, до речі, і про Миколу Саєнка, який, власне, і врятував дівчинку від смерті під Адріанополем. Всі газети надрукували його вітальну телеграму із Одеси до Марії-Айше. А пані Кексгольмська (вже тепер Шлеммер) спромоглася віддячити своєму спасителю лише власним портретом і сотнею грошей... З'явилися навіть авантюристи, які розповідали газетярам, що саме вони першими побачили і зігріли маленьку турчанку. Але грошей їм молоде подружжя вже не висилало, обмежившись портретами із автографами. Так закінчилася ця блискуча казка про турецьку "Попелюшку". Як у романах, так і у житті казкові історії закінчуються одруженням... Про дівчину забули, власне і ура-патріотизм на деякий час виявився небезпечним. Після смерті Олександра ІІІ, деякі вищі військові кола намагалися поставити імператором Російської держави героя Турецької війни генерала Скобелєва. І невідомо, як би повернулась історія, якби генерал загадково не помер від розриву серця у ліжку коханки. Після цього імператорські кола розпочали "закручувати гайки", наклавши своєрідне вето на спогади про недавню війну. У коло заборонених тем потрапила й історія Айше... На початку розповіді ми згадали про Віру Панютіну - виховательку і хрещену мати Марії-Айше, яка приютила її у своєму будинку у Луцьку. Доля судила їй потрапити знову на шпальти газет, але не як співучасниці, а власне героїні. Під час І світової війни в одному з боїв загинуло одразу троє її синів. Материнське горе було використане упа-патріотами у власних цілях. Олексій Златогорський