 |
Олена Пчілка |
Над всі кари, що у рабстві
Нам господь послав, Найлютіша, - що проклятий Рабський дух нам дав. В наших лавах, замість ради, Стільки брехень, лесток, зради, Стільки подлого плазує, Стільки холоду панує! Чи не тому вибрала Олена Пчілка (Ольга Петрівна Драгоманова, в одруженні - Косач) для перекладу українською одну з "Пісень раба" Сватоплука Чеха, що самій довелося жити і творити в епоху тотального рабства, і холод його вона відчувала кожним своїм нервом? Ольга Петрівна Драгоманова народилася 29 червня 1849 року в м. Гадячі на Полтавщині. Батько її, дрібний поміщик Петро Якимович Драгоманов, передова й освічена для свого часу людина, служив юристом при військовому міністерстві. Він мав і літературний хист - писав оповідання і вірші російською мовою. Стежив за сучасною літературою, виховував у гуманістичному дусі своїх дітей. Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895), старший брат Ольги, став відомим вченим-істориком, літературним критиком, громадським діячем. Його вплив на становлення молодшої сестри як письменниці незаперечний. 1866 року Ольга закінчила зразковий пансіон шляхетних дівчат у Києві, де здобула грунтовні знання з літератури, оволоділа німецькою і французькою мовами. Ідеї, якими жила у той час громадськість Києва, захоплювали брата і сестру Драгоманових, їхнє найближче оточення. Серед знайомих Михайла Драгоманова був і Петро Антонович Косач, який згодом став чоловіком Ольги, батьком Лесі Українки, її братів і сестер. Вони одружилися 1868 року і незабаром виїхали до Новограда-Волинського (Звягеля), де після закінчення університету П.А.Косач одержав посаду голови з'їзду мирових посередників. 25 лютого 1871 року у Звягелі народилася друга дитина - донька Лариса (Леся Українка). 1879 р. Косачі переїхали до Луцька (Петра Антоновича переведено сюди на ту ж посаду), а 1880 р. - до села Колодяжного у Ковельському повіті. У Луцьку Косачі мешкали спочатку у будинку, де нині розташоване Вище професійне училище №6 (сучасна адреса: вулиця Кафедральна, 6), а згодом у іншому помешканні, де тепер Луцький історико-культурний заповідник (сучасна адреса: вулиця Драгоманова, 23). На Волині Ольга Петрівна займається вивченням народної творчості - записує пісні, збирає орнаменти, починає творити сама. Її діяльність розпочалася наприкинці 1870-х років. Майже п'ятдесят літ трудилася вона на ниві української культури і літератури, виступаючи як прозаїк, поет, драматург, перекладач, літературний критик, фольклорист, етнограф, видавець, редактор. А крім того - двоє синів і чотири доньки, красивих, розумних, талановитих, пішли у широкий світ з Косачівського дому. Мудрим і доброзичливим дороговказом, люблячим і строгим поводирем для своїх дітей була мати - Олена Пчілка. "В дітей мені хотілося перелити свою душу і думки, - і з впевненістю можу сказати, що мені це вдалося. Не знаю, чи стали б Леся й Михайло українськими літераторами, коли б не я? Може б стали, але хутчіш, що ні... Власне я наважила й завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, щоб вони змалку пізнавали її якнайбільше", - згадувала Олена Пчілка. Зі спогадів Ольги, Лесиної молодшої сестри: "Леся далі вчить з мамою німецьку і французьку, читає книжки на цих мовах. На різдво приїхав Михась у Колодяжне, Леся змагається з ним в перекладанні з Гомера та Овідія. Недавно вона почала з мамою перекладати "Іліаду". Цими ж святками Михась і Леся закінчили Гоголеві "Вечорниці". А мама підшукала для них псевдоніми: Михайло Обачний і Леся Українка". 1884 року під псевдонімом "Леся Українка" в журналі "Зоря" вперше друкуються поезії юної Лесі - "Конвалія" і "Сафо". Шестеро дітей вимагали багато уваги, материнських турбот. Лесина хвороба - то постійний материн біль: "Сьогодні я цілий день проплакала, - пише Олена Пчілка до матері, - тому що у Лілі виявляється початок тієї ж недуги, що й у Лесі: бідна Ліля теж почала кульгати на одну ногу... Хіба не досить, що стала калікою Леся, котрої милиці прямо як по душі моїй стукають". А потреба творити, незважаючи на всі клопоти і турботи, була необоримою. Тож зрозумілий підпис письменниці під рукописом вірша "Русалка", написаного у Колодяжному: "Начато 21 вечером (1888 р., вересень - Н.П.), писалось знов 22 вечером, а 23, за день і вечір кончено. Удача!". Ольга Петрівна вчить своїх дітей малюванню (у неї самої був хист живописця), музиці, історії. Подружжя Косачів виховувало і навчало своїх дітей самотужки: Ользі Петрівні здавалось, що школа зруйнує її намагання виховати дітей "в українській мові". "Повинна я сказати, що хоч українських книжок для дітей майже не було, але все ж не так і мало було в сім'ї, де хотіли мати їх; це тим більш, що тоді у нас не розрізняли ще дитячої і не дитячої книжки. Діти з великою охотою читали Кулішеві твори, оповідання Марка Вовчка. "Пана Твардовського" Гулака-Артемовського знали напам'ять. Великим вкладом до лектури дітей були Андерсенові казки в перекладі Старицького і сербські пісні в його ж перекладі, що дуже любила Леся. Тії пісні про віли (русалки) призвели були до того, що Леся сама себе називала Вілою. Читання хлопцеві Михайлові було поважніше, бо він же таки трохи старший був. Він дивував нас вибором книжок. Правда, книжок було мало, але він залюбки читав навіть монографії Костомарова". З гордістю і вдячністю Леся Українка називала свою матір найкращою, найрозумнішою, найталановитішою жінкою світового рівня. А Олена Пчілка пишалась по-материнськи своїми дітьми, турбувалась про кожного з них, з любов'ю розказувала про всіх в листах до своєї матери в Гадяч: "В цьому році все обов'язково поїздки: то їздила з Лесею у Варшаву до лікарів, а тепер доведеться в кінці серпня чи на початку вересня їхати за Лесею в Одесу на Лиман. Петро Антонович відвіз її туди на початку липня і влаштував там при наших хороших знайомих на Лимані. Леся часто пише. Лікується купанням регулярно, а що з того вийде - побачу, як поїду за нею. Михась відмінно закінчив гімназію першим учнем і навіть з медалею. Подав прохання про вступ до Київського університету. Коли поступить, теж не зайвим було б поїхати з ним до Києва, помогти влаштуватися. Я дуже задоволена його вдачею і всім ним. Як за зовнішніми, так за внутрішніми якостями - не бажаю нічого кращого. Коли б Микось вийшов таким! Микось такий же здоровий і філософ, як був, нині все думає, що поїде зо мною в Одесу, подивитись на "козацьке море". Учора питав, чи заїдемо ми до бабусі? Звичайна дитяча фантазія! Де Одеса, а де Гадяч! Всі інші діти зараз здорові. Оксаночка дуже поправилась. Ліля теж молодчина. Мала Дора настільки уже підросла, що я думаю зняти з неї портрета. Вона - втіха для всіх, особливо любить няньчитися з нею Лілія". Домашні клопоти не перешкоджали творчості. Насичене високими устремліннями життя було зразком для дітей, а його благотворний вплив на них безсумнівний. Є в Олені Пчілки дитячий вірш "Вишеньки-сережки":
Ой вишеньки-черешеньки!
Чи великі гроші Заплатила за вас мама? Такі ж ви хороші! Іздалека вже вас видно, А як стільчик взяти, Отоді-то вже вас можна Добре пильнувати! А з ним перегукується вірш Лесі Українки "Вишеньки":
"Ой вишеньки-черешеньки,
Червонії, спілі, Чого ж бо ви так високо Виросли на гіллі!" "Ой того ж ми так високо Виросли на гіллі, - Якби росли низесенько, Чи то ж би доспіли?" Ці вірші двох поетес - як спів у два голоси. 1876 року у Києві було вперше надруковано дослідницьку працю Олени Пчілки "Украинский народный орнамент. Вышивки, ткани, писанки". До вивчення та збирання народної творчості її заохочували М.Лисенко, М.Старицький, брат М.Драгоманов. Олена Пчілка, в свою чергу, прищеплювала любов до народної творчості своїм дітям, вчила їх розумітись на фольклорі та етнографії, формувала змалку їх естетичні смаки. Зі спогадів доньки - Ольги Косач-Кривинюк: "Пам'ятаю, як я ще зовсім мала була, мама чи сама Леся заспіває якусь пісню, чи розкаже якусь казку, чи прабадашку або приповістку, або щось вишиває Леся, та й каже: цю пісню співала Мотря, а цю Килина, а це розказувала баба Коржицька..., а це взірець з "маминих узорів", тобто з тої збірки народних орнаментів, що наша мама збирала на Звягельщині і впорядкувала до друку, як Леся була ще зовсім маленькою. ...Найбільше ж Леся згадувала з приводу народної творчості с. Жаборицю на Звягельщині, куди мама вивозила із Звягеля Лесю, ще зовсім маленьку, й брата Михайла літувати з свідомим наміром (як вона сама розказувала мені), щоб вони проймалися там українським народним духом. ...Пам'ятаю, як мама повезла нас, дітей, з Луцька, куди ми вже переїхали із Звягеля, до села Чекни в Луцькому повіті, навмисно для того, щоб ми (головно Леся й Миша, бо я була ще занадто мала) побачили й почули веснянки. З того часу чекнянські "Подоляночка", "Женчичок-бренчичок", "Зайчик" та інші були дуже улюблені в нашій сім'ї". 1880-90-і роки були часом розквіту літературної творчості Олени Пчілки. Вона працює над перекладами і виданням творів М.В.Гоголя; пробує сили в драматургії: перша друкована п'єса - жарт на одну дію "Сужена - не огужена!". 1882 року в Києві виходить книжечка поетичних перекладів "Українським дітям". Для цієї збірочки вона переклала О.Пушкіна ("Анчар"), М.Лермонтова (Три пальми", "Гілка Палестини", "Мцирі"), польського поета В.Сирокомлю ("Співець"). Разом з М.Старицьким готує і видає альманах "Рада", в якому 1883 року було опубліковано її поему "Козачка Олена". 1886 року в Києві виходить її збірка поезій "Думки-Мережанки". З початку 1880-х років регулярно друкується в журналі "Зоря". 1887 року видає підготовлений разом з Н.Кобринською за активної підтримки Івана Франка альманах "Перший вінок" (в альманасі були надруковані дві її поезії та оповідання "Товаришки"). Завдяки Олені Пчілці побачили світ "Співомовки" Степана Руданського. Значне місце в літературному доробку Олени Пчілки посідають переклади. Вона перекладає Льва Толстого, Лермонтова, Пушкіна, Кольцова, Гоголя, Фета, Тютчева, Надсона, Тургенєва, авторів античної та західноєвропейської літератури: Сафо, Овідія, Лонгфелло, Свіфта, Діккенса, Гете, Шіллера, Гейне, Гюго, Доде, Словацького, Міцкевича, Андерсена, Мопассана, Сирокомлю та інших. І як тут не згадати листа Лесі Українки до брата Михайла від 8-10 грудня 1889 р. з Колодяжного, в якому вона накреслює план видань серії перекладів найвидатніших творів письменників зі світовими іменами; лише перелік їхніх імен та творів займає кілька сторінок. І у цьому листі є посилання на маму, на мамин авторитет, її думки, підказки, поради, на її непідкупний інтерес до творчості дітей. Повідомляючи про бажання розпочати роботу над перекладом Свіфтового "Гулівера", Леся пише: "почну його перекладать, як тільки виправлю свою уліту, котра вже скінчена, але я роблю їй, як мама каже, вигризку" ["улітами" у родині Косачів називали незакінчені літературні твори - від російської приказки "Улита едет, когда-то будет" - Н.П.]. Далі пише про свої переклади з Гейне, і знову згадує маму: "Мама казала, що по її думці, краще найперше видання Гейне, вона думає, що се було б дуже цікаво для кожного з галичан". І ще кілька разів у цьому ж листі посилається на маму: "Мама каже, що можна було б видать тепер ті переклади з Короленка, які вже єсть; потім (або ще перше) видать "Lieder" і "Atta Troll" Гейне...". Лист підписала: "Твоя сестра і товаришка Леся". Рідні по крові, усі вони - батьки і діти - були товаришами по духу, по внутрішній єдності, однодумству, по високих устремліннях до творчості. Як літературний критик Олена Пчілка виступала зі статтями про Ю.Словацького, Б.Грінченка, Л.Толстого, Є.Гребінку. Вона знайомить широкий загал з народною музикою, українською вертепною драмою, мистецтвом українських кобзарів, народними казками, українськими колядками. В кінці 1890-х Петро Антонович дістав службову посаду у Києві, і родина переїхала туди на постійне проживання. Олена Пчілка вже досить відома письменниця. Вона поринула у літературне життя столиці, бере активну участь у діяльності "Київського літературно-артистичного товариства". 1901 року це товариство відзначило 25-річчя літературної діяльності Олени Пчілки. "...Ви поклали в основу своєї літературної діяльності любов до вселюдського прогресу, нерозривно зв'язану з любов'ю до всеменшого брата, до нашого простого, віками неволеного люду... Гарячою душею леліяли ви думку про кращу будущину рідного краю і ніколи не тратили віри в поступ і волю", - вітав ювілярку "Літературно-науковий вісник". 1903 року Олена Пчілка серед інших письменників брала активну участь у підготовці і проведенні свята І.П.Котляревського у Полтаві. На відкритті пам'ятника авторові безсмертної "Енеїди" вона виголосила промову українською мовою. З 1905 року Олена Пчілка член редколегії, а з 1907 - редактор і видавець журналу "Рідний край". У журналі друкувалися Леся Українка, А.Кримський, Л.Яновська, Олександр Олесь, Н.Кибальчич, С.Васильченко, Грицько Григоренко. Тут дебютували Павло Тичина і Максим Рильський. Свої твори - оповідання "Збентежена вечеря", "Півтора оселедця", поезії, поетичні переклади, комедію "Світова річ", публіцистичні статті Олена Пчілка теж друкує у цьому журналі. З 1908 року почав виходити додаток до "Рідного краю" - журнал для дітей "Молода Україна". Байки, казки, вірші, оповідання, що побачили світ у "Молодій Україні", становлять помітний внесок в українську дитячу літературу. Після смерті Лесі Українки Олена Пчілка переїздить до Гадяча, туди ж переносить редакцію "Рідного краю" і "Молодої України". У 1917-19 роках редагує газету гадяцького земства, організовує аматорський дитячий театр, пише для нього п'єси. 1924 року Олену Пчілку запрошують на роботу в Академію Наук УРСР, і вона повертається до Києва. 1925 року її обрано членом-кореспондентом Академії Наук УРСР. В останні роки життя, коли почалися сталінські репресії проти української інтелігенції, Ольга Петрівна Косач також зазнала переслідувань. 4 жовтня 1930 року Олена Пчілка померла. Поховано її у Києві на Байковому кладовищі. Нині Олена Пчілка повертається до нас своїми творами, які все частіше з'являються друком, статтями про неї, телепередачами, вечорами пам'яті, виставками і науковими конференціями, їй присвяченими. І так пророче звучать сьогодні рядки її твору, написаного 1892 року, більше як сто років тому:
Не вмре поезія, не згине творчість духа,
Поки живе земля, поки на їй живуть, Поки природи глас людина серцем слуха, Клопоти крамарські її ще не заб'ють. Не вмре поезія, поки душа бажає Зирнути в ті краї, де око не сягне, І хоче з меж вузьких порватися в безкрає, Щоб зрозуміти все, небесне і земне. І вічні голоси творців із-за могили Промовлять до людей, що серця позбулись, І люди наберуть від їх нової сили, І будуть серцем жить, як і жили колись. А якщо людськості зла доля присудила Діждатися колись життя свого кінця, То буде на землі останняя могила - Останнього співця. Наталія Пушкар |