 |
Ярослав Васильович Смеляков |
Я родился в уездном городке и до сих пор с любовью вспоминаю убогий домик, выстроенный с краю проулка, выходившего к реке, - писав Ярослав Смеляков у вірші "Возвращенная родина". "Уездный городок" - це місто Луцьк, де, в сім'ї робітника залізничної станції, 26.ХІІ.1912 р. (08.01.1913 р. - за новим стилем) народився російський поет Ярослав Васильович Смеляков. Залізнична станція тоді розміщувалась у приміщенні, у якому нині розташований ресторан "Світлофор" (вул.Стрілецька, 45). Швидше за все, будинки, у котрих проживали робітники станції, розміщувалися поряд зі станцією (всі вулички там справді підпадали - і підпадають - під опис Смелякова - проулки, выходящие к реке (виходять до річки Стир). Раннє дитинство майбутнього поета пройшло на селі. Під час Першої світової війни родина виїхала у Білорусію, далі - у Воронеж. Після смерті батька, у 1924 році, Ярослав переїздить до Москви. 1931 року він закінчує поліграфічну школу ФЗО. Змолоду перепробував багато робітничих професій: був бригадиром землекопів, лісорубом, шахтарем, газетярем. Писати почав рано. У 1930-х роках відвідував літературні гуртки при "Комсомольской правде" і "Огоньке", де його помітили відомі вже поети М.Свєтлов, Е.Багрицький. Перші вірші і перший поетичний збірник "Работа и любовь" (1932) набирав сам, працюючи складачем в одній з московських друкарень. Його ранні поезії оспівували ударну працю, новий соціалістичний побут, їх характеризувала романтична піднесеність, юначе завзяття, - тобто вони були цілком у дусі часу. Для нього, як свого часу для Маяковського, питання приймати чи не приймати революцію і все, що за нею стояло, вирішувалося однозначно: прийняв її серцем і розумом, оспівуючи у своїй творчості. Але, як і багатьох інших талановитих, щирих і захоплених, його не обминули каральні заходи влади, якій він співав хвалу. За брехливим доносом Смелякова 1934 року було заарештовано (вперше). Пізніше - ще двічі. Реабілітований 1956 року, звичайно ж, "за відсутністю складу злочину". Між першою і другою відсидками воював, захищав Батьківщину, яку любив не як пасинок. На війну пішов рядовим солдатом, воював у Карелії, потрапив в оточення і до 1944 року знаходився у фінському полоні. Хіба ж не привід для нового арешту? 1948 року вийшла нова книга віршів - "Кремлевские ели", до якої увійшли кращі твори до- і повоєнного періоду; 1956 - опублікував повість у віршах "Строгая любовь". Помітним явищем у поезії стали його збірники "Разговор о главном" (1959), "День России" (1967). Герої поезій Смелякова - робітники, молодь, мешканці заводських околиць. Жінкам він присвятив цикл "Милые красавицы России". Поетів, яких пам'ятав і любив, вшанував серією літературно-критичних заміток і циклом віршів. Він багато їздить по країні ("Дальняя поездка"); його цікавлять люди, події, ситуації; він щирий і природній і своїй ліриці, в якій поєднується патетика та іронія. Поет перекладає твори Максима Рильського і Джамбула, Аркадія Кулешова і Андрія Малишка, Галі Орманова і Ояра Вацієтіса, Матвія Грубіяна і Людмила Стоянова, Енвера Давидова і Якова Ухсая. 1967 року Ярослава Смелякова відзначено Державною премією СРСР, 1968 - Премією Ленінського комсомолу. Своє життєве кредо поет виклав у вірші, що пізніше став піснею:
Если я заболею,
к врачам обращаться не стану. Обращась к друзьям (не сочтите, что это в бреду): постелите мне степь, занавесьте мне окна туманом, в изгловье поставьте ночную звезду. Я ходил напролом. Я не слыл недотрогой. Если ранят меня в справедливых боях, забинтуйте мне голову горной дорогой и укройте меня одеялом в осенних цветах. Роки життя в Луцьку, на Волині, все частіше зринали в пам'яті на схилі його - не літ, а життя. Може, тому й вибрав він для перекладу вірш Петру Задніпру (з молдавської) "Босое детство", що був він ніби як його власне дитинство:
Босое детство на селе
все чаще видится и снится; хочу в те дни и к той земле хотя бы на день возвратиться. …Мне б одного хватило дня, когда я жил порою вешней, и в школу бабушка меня гнала с заманчивой черешни. …Никто меня не держит тут, я полной пользуюсь свободой, - вернуться в детство не дают мне только собственные годы. Помер Ярослав Смеляков 27 листопада 1972 року у Москві. Наталія Пушкар |