Коротко: Сильні лідери допомогли Україні вижити. Сильні партії допоможуть її демократії встояти. Оскільки відбудова виходить за межі доріг і енергомереж, партійне будівництво також заслуговує на своє місце: організації, здатні виховувати нових лідерів, переживати поразки та переживати своїх засновників. Час проведення виборів вирішувати виключно українцям, але партії, які змагатимуться на них, не можна імпровізувати в останні тижні кампанії.

Воєнне лідерство Володимира Зеленського визнають усюди. Так само визнають стійкість українських мерів, посадовців, громадянського суспільства та звичайних громадян. Але жодна демократія, якою б хороброю вона не була, не повинна нескінченно триматися на плечах кількох людей.

Це не аргумент проти сильних особистостей. Надзвичайні часи вимагають надзвичайних лідерів. Завдання — зробити так, щоб їхні досягнення стали інституційною спадщиною, а не лише особистою.

Відбудова означатиме дороги, житло, енергетику та публічні послуги. Вона також означатиме щось менш помітне: політичні партії, здатні виховувати лідерів, писати політику, чесно змагатися та переживати зміну керівництва.

Сильні лідери творять історію. Сильні партії роблять демократію тривалою.

Персональні партії — не український винахід. У демократіях харизматичні засновники руйнували застарілі партійні системи та залучали нових виборців до політики. В Україні «Європейська Солідарність» Петра Порошенка та «Слуга народу» Зеленського — дві дуже різні версії однієї моделі.

Прорив «Слуги народу» 2019 року, як стверджували науковці Пол Чейсті та Стівен Вайтфілд, також був вироком слабкості усталених партій.

У цьому сила персонального лідерства. Воно також створює те, що я називаю парадоксом інституціоналізації. Чим популярніший лідер, тим менш нагальною здається потреба будувати реальну організацію. Навіщо інвестувати у внутрішні структури, коли одне ім'я перемагає на виборах? Навіщо вирощувати альтернативних лідерів, коли одна особистість уже визначає бренд?

Інші теми за темою Кулеба: Стамбульські переговори 2022 року були капітуляцією Колишній міністр закордонних справ Дмитро Кулеба відкинув наративи про те, що Україна втратила мирну угоду 2022 року, назвавши російські умови замаскованою капітуляцією, розробленою для роззброєння Києва. Рахунок надходить пізніше, коли лідер відходить убік, популярність згасає або партія переходить в опозицію. Відповідь — не слабші лідери. Це сильніші інституції навколо них.

По сусідству Молдова пропонує повчальний приклад. Мая Санду заснувала Партію дії та солідарності (PAS) у 2016 році. Її лідерство зробило її. Однак відтоді PAS керувала під іншими формальними лідерами, зокрема Ігорем Гросу, і у вересні 2025 року здобула 55 зі 101 місця, щоб поновити свою більшість.

Це не завершена історія успіху, і вплив Санду залишається вирішальним. Але це серйозна спроба перетворити особистий політичний капітал на організаційну спроможність. Найкраща спадщина, яку може залишити засновник, — це партія, здатна функціонувати без нього. Німеччина та країни Північної Європи мають партії, які зазвичай переживають своїх лідерів. Польща поєднує довговічні організації з потужними особистостями. Італійська «Forza Italia» показала, наскільки повно засновник може визначати партію. В Азії Тайвань збудував більш інституціоналізовані партії, ніж Південна Корея, де злиття, розколи та перегрупування під проводом лідерів стали звичною справою.

Урок полягає не в тому, щоб імпортувати шаблон. Демократична консолідація та інституціоналізація партій пов'язані, але не тотожні. Країна може проводити конкурентні вибори, тоді як її партії залишаються крихкими. Мета України не повинна полягати ні в копіюванні Західної Європи, ні у витісненні харизми, а в розбудові партій, які поєднують лідерство з підзвітністю, участю та наступністю.

Це потребує більше часу, ніж виборча кампанія, зазвичай більше, ніж мандат. Це починається з основ: чітких внутрішніх правил, етики, прозорого відбору кандидатів, реальної роботи над політикою. Це продовжується місцевими осередками, членством, програмами розвитку лідерства та справжнім простором для жінок, молодих професіоналів і громадських лідерів.

Справжні випробування настають протягом кількох циклів. Чи може партія мирно змінити лідерів? Чи може вона зберегти своїх членів після поразки? Чи може вона відстоювати щось без одного обличчя на плакаті? Ці відповіді важливіші за кількість членів чи відшліфований головний офіс.

Вони також стосуються знайомої хвороби країн Центральної та Східної Європи: політичної міграції. Коли партії злітають і падають разом зі своїми засновниками, політики продовжують шукати нові транспортні засоби, а виборці перестають довіряти їм усім. Партія стає інституцією, коли програш на виборах не означає втрату сенсу її існування.

Час проведення наступних виборів в Україні вирішувати українцям, відповідно до їхньої конституції та умов безпеки. Робоча група Верховної Ради з питань післявоєнних виборів уже займається складними питаннями: як голосуватимуть військовослужбовці, переміщені громадяни та біженці за кордоном, і як провести достовірне голосування на пошкодженій інфраструктурі. Ніщо з цього не є приводом квапитися з виборами.

Але виборча готовність має близнюка: організаційну готовність. Коли конкуренція відновиться, партіям знадобляться достовірні кандидати, місцеві мережі, політична експертиза та здатність говорити від імені суспільства, трансформованого війною, — від ветеранів до переміщених родин і нового покоління. Нічого з цього не можна імпровізувати в останні тижні кампанії.

Вибори можна призначити. Політичні інституції потрібно культивувати.

Такі організації, як Національний фонд на підтримку демократії, IRI та NDI, мають тут давній досвід. Питання в тому, чи отримає партійне будівництво належне місце в дискусії про відбудову. Я б визначив три пріоритети. Підтримувати інституції, а не особистості, інвестуючи в управління, підзвітність і кадрові лінії лідерства, які переживуть будь-якого окремого лідера. Залишатися суворо позапартійними, щоб зовнішня допомога зміцнювала плюралізм, а не обирала переможців. І думати циклами, а не кампаніями, щоб партії вчилися управляти, опонувати та оновлюватися.

Ніщо з цього не означає будувати партії з-за кордону. Справжні партії виростають із суспільств. Партнери можуть підтримувати середовище – українці повинні володіти інституціями.

Україна вже довела, що надзвичайні лідери та громадяни можуть захистити свободу нації. Її наступна демократична інвестиція повинна забезпечити, щоб ця свобода спиралася на інституції, збудовані так, щоб пережити будь-яке окреме покоління.

Сильні лідери допомагають націям пережити історію. Сильні партії допомагають демократіям давати раду тому, що буде далі.