Фестиваль слов’янського кіно «Пограниччя – 2005», який триватиме з 12 до 18 вересня, зібрав у Луцьку відомих кіномитців слов’янських країн – Білорусі, Польщі, Словаччини, Росії. Основна його мета – якомога більше дізнатися про кіномистецтво інших слов’янських країн і донести це кіно до українського глядача.

На зустріч із волинськими журналістами радо погодилися директор кіновідеомузичного підприємства Віталій Нерода, режисер кіностудії імені Довженка Олександр Денисенко, режисер Одеської кіностудії, секретар правління Спілки кінематографістів України Ярослав Лупій, заслужений актор театру і кіно, режисер Олександр Безпалий (Республіка Білорусь), менеджер кіностудії «Білорусьфільм» Надія Дорошевич і секретар Посла Словацької Республіки в Україні Сюзанна Славікова.

Ситуація, що склалася з українським кіно сьогодні, постала з уст українських режисерів зовсім невтішною. За рік в Україні випускається 4 – 6 картин, що зовсім недостатньо для повноцінного існування національного кінематографа (для порівняння: в Росії – більше 100). Зважаючи на це, українські режисери не змогли б вижити без додаткових заробітків на телебаченні, в театрі тощо (так званий «дубляж»).

Основна причина такого стану, на їх думку, полягає, насамперед, у відсутності ідеології. «Кіно в будь-якій країні вибудовує модель поведінки, яка підсвідомо вкладається в голову глядача», - зазначив Олександр Денисенко, наголосивши, що сьогодні відбувається дебілізація кіно, яка є спланованою акцією на винищення національної культури. Представлений ним на фестивалі фільм «Троянський Спас» створений на суржику. Як запевнив режисер, це не копіювання Вєрки Сердюки і не форма осміювання українця, це – форма його мислення: «Я хотів з’ясувати, який у людини світ, якщо вона й думає страшно».

Інша причина, за словами Ярослава Лупія, в тому, що держава абсолютно ігнорує питання українського кінематографа. Підтвердження – слова тоді ще міністра культури Оксани Білозір про те, що кіно їй не потрібне. Більше того, за час свого президентства Віктор Ющенко жодного разу не зустрівся з митцями. Закон про кіно знаходиться сьогодні у Верховній Раді, одначе не відомо, коли він буде прийнятий. Натомість, його прийняття було б великим кроком у розвитку кінематографії, оскільки, на переконання Олександра Денисенка, «економіка без культури не будується».

Олександр Денисенко та Ярослав Лупій запевнили, що, не зважаючи на очевидний процес руйнації, майбутнє в українського кіно є, оскільки зараз є багато талановитих молодих режисерів. Для повноцінної роботи їм не вистачає лише коштів. Натомість сьогодні держава фінансує такі фільми, які взагалі не містять ані національної ідеї, ані національної моралі, проте вони ніби-то є переможцями ніби-то проведених конкурсів. І на це йде 3 млн. грн. «Кінематограф повинен виокремитися в окрему структуру, зі своїм міністерством, щоб не загубитися серед естрадних шоу, – зазначив Ярослав Лупій. – Україна випускає багато фільмів, але цього замало, щоб усе це називалося кінематографією. Кім того, потрібно відбити бажання окремим пінчуковським каналам відігравати роль кіностудій».

Невтішна ситуація й зі словацьким кіно. Найбільша проблема, за словами Сюзанни Славікової, - у відсутності належного фінансування, що й зумовлює вихід малої кількості фільмів. Словацькі режисери, як і українські, виживають завдяки «дубляжам». Фільм «Дощ падає на наші душі», який відкрив фестиваль у Луцьку, у 2004 році отримав приз найкращого кіно на фестивалі дитячих фільмів. Тобто, хороше кіно є й у Словаччині, проте – це тільки поодинокі картини, а їх мало б бути більше.

Щодо білоруського кіно, то, як запевнили гості сусідньої країни, воно розвивається. «В останні роки керівництво держави звернуло увагу на кінематограф, - зазначив Олександр Безпалий. – Розвиток відбувається повільно, проте сподіваємося, що потроху все владнається. На наступний рік президент запланував 6 картин. Крім того, ми – єдині в колишньому союзі, що зберегли Театр кіноактора». На думку режисера, пріоритетом повинна бути національна ідея: «Ми вижили завдяки тому, що почали працювати на малого глядача – дітей, яких виховуємо ще із садочка».