Саме така думка виринула у автора цієї статті після прем'єрної вистави колективу Волинського драматичного театру ім. Т. Шевченка під назвою "Прости і помилуй", що відбулась в неділю 7 грудня. За дещо інтригуючою назвою крилася глибока і до серця зачіпаюча суть. Вистава була про ГОЛОДОМОР, той страшний, антилюдський геноцид українського народу початку століття. Колектив театру намагався втілити в життя задум автора вистави - показати людям якою страшною була ця подія.
Мене особисто вразила суть цієї вистави. Але чи сприйняли її інші глядачі? Щодо цього, в мене закралися сумніви. Адже коли дивишся сцени вистави, під час якої людину катують за 20 підібраних з колгоспного поля колосків зерна, чи коли бідна стражденна мати плаче з розпачу за нею ж втопленими дітьми - стає страшно і моторошно. А ось глядачі в цей момент гучно плескали. І чому б то?
В цей момент слід згадувати безневинно убієнних сталінською системою українців. І якою б хорошою і професійною не була гра акторів - в цей момент слід думати не про них.
А про те, що люди не знають, як звучить Реквієм і як себе треба поводити під час його виконання взагалі важко говорити. На жаль, люди перетворили виставу-спогад про трагічні події 1933 року у "виставу" в прямому значенні цього слова. І квіти теж тут не дивилися.
Та люди різні. Відповідно й по-різному сприймають будь-які речі. Тому не буду когось судити.
Ще однією думкою, яка виринула в мене після вистави, було - яка ж стражденна наша Україна, скільки лиха і бід вона пережила, скільки дочок та синів вона втратила. І скільки вистав на схожий сюжет можна ще поставити по всій Україні!
І з всього цього треба робити висновки, вчитися і не допускати таких помилок в нашій історії.