“Єдиний друг, який лиже щиро, це мій спаніель Норіс!”
Напередодні свого ювілею луцький міський голова Антон Кривицький пішов у відпустку.
А на саме свято він, мабуть, відключив усі свої телефони, бо відзначати ювілей, який для нього є просто календарною датою, вирішив у тісному колі “своїх”.
За три каденції на посаді міського голови він навчився відрізняти щирість від угодництва і не має бажання розігрувати спектакль на тему “як ми вас любимо, дорогий Антон Федорович”. Чому Кривицький пішов на такий крок, що може сказати про прожиті ним роки, про роль особи в історії і житті міста – наша передювілейна розмова.
– Уявити Луцьк без Кривицького (а Кривицького без Луцька), що б там не говорили, сьогодні проблематично. А з якого часу Кривицький у Луцьку?
– Практично з самого народження… У січні моїх батьків разом з іншими односельчанами у ході акції “Вісла” вивезли з Грубешівщини аж на Одещину. Це було у січні 45-го, а я народився у червні. А вже у грудні батьки вирішили добиратися на Волинь, бо здавалося, що звідси ближче до рідних країв. Покинули на Одещині все, мусили зібратися за дві години. Мама розказувала, що їхали вони на даху товарного поїзда. А грудень місяць! Зараз важко повірити, що люди переносили такі митарства, маючи велику мету – добратися додому… Між іншим, по дорозі мене мало… не вкрали. Я був замотаний у перину, і на якомусь полустанку злодії хотіли її потягнути. Мама побачила, наробила крику…
– Так врятувала перину і майбутнього луцького мера!
– Мама скільки тут років прожила, все казала: “У нас вдома!”, маючи на увазі рідну Грубешівщину. І не так огірки на Волині ростуть, і не такі помідори солодкі, і сонце не таке… Мам, казав їй, це ж якихось сто кілометрів від Луцька! Ніяких кліматичних змін – село батьків було за кілометрів 15 від нинішнього українсько-польського кордону. А вона так хотіла потрапити знов у своє село – я возив її, та вже від нього не було і сліду, впізнала лише місцевість.
– Ким би ви стали, якби не стали тим, ким є?
– В принципі, якби починав життя спочатку, кажучи по-сучасному – планував себе, то б іншого шляху для себе не вибрав, хоч і вчило воно мене весь час приймати самостійні рішення й нічого не боятися! Школу закінчив зі срібною медаллю – поставили четвірку з креслення, пропонували перездати, але я сказав “ні”. Поставили – хай буде! Після школи не міг ніде влаштуватися на роботу, не було зв’язків… То пішов вантажником на консервний завод, але через три місяці люди побачили, що достойний кращого (сміється). В інституті підзаробляв на життя тим, що курсові проекти старшокурсникам виконував…
Хоча дуже прагнув піти по військовій лінії! Мріяв бути льотчиком-винищувачем. Але не став з різного роду причин, і однією з них було моє “забужанське” походження: мандатна комісія у той час таких “переселенців” (а я ж при переселенні ще навіть не народився) на передній армійський “фронт” не допускала. Після інституту пішов в армію, яка дала мені у житті дуже багато! Служив у 51-й стрілковій дивізії в ракетній частині. Обслуговували тактичні ракети… Я з такою гордістю носив офіцерську форму! Ми ж були так звані “двухгодичники” і служили в офіцерському званні. Нам видали форму повсякденну й відріз тканини на парадну шинель. Дехто з неї пошив пальто жінці чи тещі, а я – таки парадну шинель! Ще є фото, де я в усій “красі” у цій шинелі…
А мріяв стати льотчиком-винищувачем! До цього часу пам’ятна ця нездійснена мрія.
– Душа і досі прагне політати?..
– Свого часу дуже натискав на нашого командуючого гарнізоном, аби взяв мене у спарку в кабіну винищувача. Але він так і не “піддався” (сміється).
– Кажуть, що основна проблема Кривицького як мера в тому, що він має совість. По-вашому: мати совість – це проблема?
– А хто каже?.. Люди?.. Знаєте, наведу вам такий факт зі своєї біографії. У 70-х роках, коли я вже був обраний луцьким міським головою, звільнялася посада першого секретаря міськкому партії. А тоді було таке правило, що мер майже автоматично займає цю посаду. Не скажу, що я надто її прагнув, але такі тоді були правила… Відчуваю, що навколо мене своєрідний вакуум, а на посаду першого висувається достойна, але інша кандидатура. Я не звик озиратися, тому запитав у знаючого чоловіка, в чому справа? А він каже: “Антон! Ти ніколи не будеш першим у Луцьку, бо не вмієш казати на біле, що воно чорне, а на чорне, що воно біле!” Ну, подумав, якщо причина лише в цім, то життя продовжується!
Совість, вважаю, має бути необхідним атрибутом у керівника. Ось скільки ми боролися, щоб люди платили за комунальні послуги! Різними способами, часто такими, які до нас ніхто в Україні не застосовував, а згодом вони стали загальноприйнятними. Але крайнього методу – виселення з квартири – як мене до нього не підштовхували окремі радикали! – не було. Цей метод не для мене! Я у своєму житті завжди користуюся правилом, яке почув в армії від свого начальника штабу. Він казав: ”Запомни, Антон, в жизни всегда есть выход, а тупик существует только в голове!” Як можна виселити всю сім’ю, якщо винні батько чи мати, а діти ж не при чому? Врешті, і держава повинна подумати над тим, чому люди не платять за житло, яке вона їм дала. Якщо є проблема, треба допомогти! І мені, наприклад, незрозуміло, навіщо давати допомогу при народженні дитини усім?! Держава повинна давати її тим, хто потребує. А для здорових людей сьогодні є багато роботи! Просто така ситуація склалася, що можна “проваландатися” на біржі, отримати субсидії і т.п. А ми не маємо де набрати будівельників, робітників на заводи… Але ще рік-два – й зарплата на заводах виросте (хоч і сьогодні вона на окремих луцьких підприємствах становить до тисячі гривень), і люди будуть думати, де знайти роботу, бо “халява” закінчиться…
– Яким, на вашу думку, не повинен бути керівник?
– Найголовніше, щоб він не допускав мстивості. Дуже легко мстити підлеглому і від тебе залежному. А ти спробуй поборотися з тим, хто над тобою стоїть! Я завжди казав і кажу, що ми живемо, образно кажучи, у лісі, де на кожного звіра є сильніший звір, але в кінцевому підсумку приходить “человек с ружьем” і наводить свій порядок… Тому ставитися до людей треба по-людськи, поважати їхні знання і досвід, їхню гідність. Ось нині в Україні звільнили 18 тисяч чоловік за принципом “він – не наш”. А хто встановив критерії “наш” чи “не наш”? Це складні процеси, а талант керівника не в тому, щоб замінити – у тому, щоб примусити людину працювати.
– Публічна людина, якою ви є, без сумніву, щось у своєму житті втрачає. Що втратили ви?
– Швидше можна сказати, чого я не придбав… Не придбав і не маю душевного спокою. Весь час у напрузі, в очікуванні якихось катаклізмів, неприємних ситуацій у житті міста. Бо якщо пізно ввечері телефонують зі служби 0-80, знаєш, що нічого доброго не скажуть! Якось я був у Німеччині й зустрічався з одним діловим чоловіком. Його перекладач – з казахських німців. Він там 12 років. Запитую: чому за цей час не відкрив власної справи? “А навіщо? У господаря “Мерседес”, у мене теж машина непогана… Але він у своєму “Мерседесі” одіяло і подушку возить, бо не має коли виспатися за справами, а я у п’ятницю закінчую роботу й до понеділка вона мене не цікавить!”
Людина, яка ні за що не відповідає, закінчує роботу і йде додому. У мене такого ніколи нема. Ось я у відпустці, а вчора поїхав у парк, побачив, як справи з реконструкцією дитячого містечка. Сьогодні вранці вже проїхався вулицями, де пройде міжнародна велогонка. Куди б міський голова не вийшов – він скрізь на роботі. На вулиці дивишся, де трава некошена, у якійсь європейській столиці не заглядаєш розширеними очима на вітрини, а у двори, у провулки… І, між іншим, у багатьох європейських містах дистанція між центром та периферією у кілька, може, разів більша, ніж між луцьким проспектом Волі й Вишковом! Бачили б ви фотографії!
– Як вам можна найпростіше догодити?
– Я на це практично не реагую. Я знаю, де є відвертість, а де блюзнірство. Стільки років прожив у Луцьку, що коли іду містом, то можу сказати про людину: вона місцева чи приїжджа? Коли заходить у кабінет, по очах бачу, чого хоче і як про це буде просити. Завжди намагаюся відрізнити, де справжня біда – і допомогти, а де надумані моменти…
– Тому й вирішили не відзначати ювілей публічно, що боїтесь, аби не “зализали”?
– Я бував на ювілеях, де урочиста частина тривала у театрі, три-чотири години “славословили”, і здебільшого хвалили “за посадою”. Мене такі справи не тішать. Єдиний друг, який лиже щиро, це мій спаніель Норіс (сміється). Дивлюся прагматично: коли перестану бути міським головою, 90 відсотків “наближених” про мене просто забудуть… І тут нема чому дивуватися, бо насправді людина потрібна лише сім’ї та дуже вже близьким друзям. Чи потрібні вони і чи є у мене? Друзі є, і це люди, які від моєї посади не залежать. У важкі хвилини, а я хоронив багато близьких, не звертався у підлеглі мені структури, а звертався до друзів. Крім елементу чисто людського спілкування, мої друзі для мене ще й елемент достовірної інформації… Вони, звичайно, теж можуть помилятися у своїх судженнях, але перевірені життям і, принаймні, кажуть те, що думають.
Розмовляла Наталія МАЛІМОН.